Лірика періоду Другої світової війни

Я знаю, никакой моей вины

В том, что другие не пришли с войны,

В том, что они – кто старше, кто моложе –

Остались там, и не о том же речь,

Что я их мог, но не сумел сберечь, –

Речь не о том, но всё же, всё же, всё же...

Олександр Твардовський

Друга світова війна – це важке випробування, яке випало на долю людства. Література того часу не могла залишатися осторонь від цієї події. Старовинний вислів стверджує: «Коли говорять гармати, замовкають музи». Ні! У ті жахливі роки музи не мовчали. Вони не хотіли і не могли мовчати, бо були потрібні бійцям, які щодня, щогодини йшли на бій, на смерть. Подвиги людей, які ціною неймовірних зусиль і власних життів вирвали перемогу з лап ворога, оспівані поетами-фронтовиками – митцями, які творили на полі бою. Вони пронесли свій талант через жорстокі роки війни і змогли залишити нащадкам твори, у яких відображена вся страшна правда тих років.

Фронтові поети жили одним життям зі своїм народом. Вони мерзли в окопах, ходили в атаки, здійснювали подвиги – і писали. Писали про суворі дні воєнного лихоліття, про люті бої, про бойових друзів-побратимів, про душевну красу солдатів і про нездоланну віру в перемогу і справедливість.

Павло Коган, Йосип Уткін, Вадим Стрельченко, Олександр Межиров, Семен Гудзенко, Павло Шубін, Давид Самойлов, Микола Майоров, Булат Окуджава, Костянтин Симонов, Михайло Кульчицький, Муса Джаліль, Сергій Орлов, Юрій Левітанськтй, Олександр Твардовський та багато-багато інших... Усі молоді, талановиті, спраглі до життя, віддані Батьківщині і поезії. Вони писали вірші, мріяли про майбутнє. Та війна перекреслила усі їхні плани:

Сороковые, роковые,
Свинцовые, пороховые...
Война гуляет по России,
А мы такие молодые!

          (Давид Самойлов)

Не всім митцям судилося повернутися з фронтових доріг, дехто з них загинув пізніше від старих воєнних ран. Однак усі вони, як писав Георгій Суворов, «свій добрий вік... прожили як люди і для людей».

Письменники воєнних років володіли усіма родами літературної зброї: лірикою й епосом, сатирою і драмою. Однак перше слово все ж таки сказали лірики. Їхні щирі, гарячі вірші публікувалися у друкованих виданнях, транслювалися по радіо поряд з інформацією про найважливіші військові і політичні події, звучали з численних імпровізованих сцен на фронті і в тилу, переписувалися у фронтові блокноти, заучувалися напам’ять і покладалися на музику. Майже народними стали, наприклад, «Жди меня» Костянтина Симонова, «В землянке» («Бьётся в тесной печурке огонь…») Олексія Суркова, «Катюша» Михайла Ісаковського та багато інших творів, а Василь Тьоркін, герой однойменної поеми Олександра Твардовського, завоював прихильність кожного солдата (і не лише солдата), бо в цьому образі втілено найкращі риси справжнього воїна: мужність, героїзм, доброту і невичерпне почуття гумору, яке допомагає навіть у найкритичніші хвилини не втрачати сили духу і завжди вірити в краще.

Батьківщина, трагедія війни, смерть і безсмертя, нещадна ненависть до ворога, гіркота втрат, бойове братерство і товариство, любов і вірність, мрії про перемогу, роздуми про долю народу – ось основні мотиви військової поезії. Характерною особливістю лірики Другої світової війни є своєрідна «приземленість» ліричного героя, який на фоні батальних і побутових подробиць стає доступним і зрозумілим кожному, що, однак, не заважає поетам передавати усю грандіозність подій і красу народного подвигу. Саме з цієї «приземленості» випливає ще одна визначна риса поезії тих років – надзвичайна душевна близькість між поетом і читачами, майже фізично відчутний контакт їхніх душ і сердець. Ніколи ще митець і той, для кого він творить, не були так тісно, так нерозривно пов’язані між собою.

Про долі поетів-фронтовиків не можна говорити байдуже. Вони не вибирали часу – це час вибрав їх. Павло Коган, який загинув на передовій у 24 роки, писав:

Разрыв-травой, травою-повиликой
Мы прорастаем по горькой, по великой,
По нашей кровью политой земле...

Пам’ять, навіть найгіркіша, піднімає людину над часом. Вона не вмирає, а пульсує незгасним вулканом, тече у нашій крові, живе у наших радощах і болях. Читаючи проникливі і такі глибокі твори поетів фронтового покоління, ми схиляємо голови перед вічною правдою людських страждань і перед незламною величчю людського духу. Безсмертя героїв – у нашій вдячній пам’яті про них.

Айвенго

Історичний роман «Айвенго» є одним з найпопулярніших творів Вальтера Скотта. У чому ж секрет його успішності? Очевидно, в тому, що автор, глибоко розуміючи тогочасні історичні реалії, зумів відтворити їх не як учений, а як митець, тобто поєднав правду з художньою вигадкою. Історія середньовічної Англії, звичаї і мораль того часу розкриваються перед нами через долі окремих людей – як реальних історичних постатей, так і вигаданих героїв. Події, описані в романі, відбуваються наприкінці ХІІ століття. Феодальна верхівка зацікавлена у збереженні феодальної роздробленості країни; сакси, завойовані норманами понад століття тому, прагнуть до національної незалежності. Такою є історична канва роману, на фоні якої відбуваються події: суперечності й конфлікти між персонажами, лицарські поєдинки, щире і самовіддане кохання. Честь протистоїть ницості, вірність – зрадливості, справедливість – підлості.

Втіленням багатьох людських чеснот є молодий лицар Вілфред Айвенго. Зовнішність цього двадцятип’ятирічного юнака не була якоюсь особливою: трохи вищий від середнього зріст, струнка статура, вродливе, хоча й засмагле на сонці обличчя, коротке біляве волосся. Проте він був сильним, витривалим і загартованим у боях воїном, майстерно володів зброєю, не боявся труднощів і небезпек. Викликає повагу відданість Айвенго своєму королю, його готовність завжди і в усьому підтримувати того, кому складав лицарську клятву.

У житті Вілфреда було багато випробувань: сварка з батьком, наслідком якої стало позбавлення спадщини, розлука з коханою, сильні й підступні вороги, що прагнули його смерті. Однак людська гідність і лицарська честь не дозволили йому зневіритися і впасти у розпач. Навпаки, Айвенго робить усе можливе, щоб відвоювати у долі своє щастя. Героїчною звитягою, мужністю, безстрашністю і високими моральними принципами він доводить, що є гідним поваги людей, прощення свого батька і возз’єднання з коханою.

Сцена, у якій ще слабкий від недавнього поранення Айвенго вийшов на двобій з Бріаном де Буагільбером, щоб врятувати прекрасну Ребеку, вразила мене і схвилювала до сліз. Отримавши звістку від нещасної дівчини, молодий лицар, нікому нічого не сказавши, одразу ж вирушив у дорогу, щоб, ризикуючи життям, допомогти тій, яка колись допомогла йому. Реально існуюча небезпека загинути не змогла зупинити Вілфреда; він думав лише про свій обов’язок перед добросердечною єврейкою. Така самовідданість, таке уміння бути вдячним характеризують головного героя роману лише з найкращої сторони.

На мою думку, Вілфред Айвенго є взірцем лицарської честі, гідності й доблесті. Він щирий і справедливий, благородний і шляхетний, рішучий і відважний, здатний вірно кохати і мужньо битися з ворогами. Кожен вчинок цього персонажа продиктований високими моральними і духовними принципами. Саме це робить образ Айвенго таким привабливим для багатьох читачів і для мене особисто.                

Не судіть...

Мене завжди вражало, з якою легкістю люди засуджують вчинки один одного. Критикують, звинувачують, роблять зауваження, нав’язують свої правила поведінки. Але чи все у житті є таким однозначним? Чи будь-яка ситуація має єдино правильний вихід? І хто дав нам право бути суддями? Інколи те, що здається очевидним, насправді є оманою.

Якось мені довелося бути свідком такого випадку. Ми з мамою їхали у тролейбусі – настільки переповненому, що, як кажуть, яблуку ніде було впасти. Стояли, міцно тримаючись за поручні, тому що всі місця були зайняті.

На одній із зупинок до тролейбуса увійшла немолода жінка з чималенькою сумкою. Схопилася за спинку найближчого сидіння і, оглянувши салон, звернулася до юнака, що сидів неподалік, з проханням поступитися їй місцем. Проте хлопець мовчки відвернувся і втупився у вікно.

Жінка (бабусею її можна назвати лише умовно) обурилася. «Та що ж це таке, де повага до старшого покоління?» – заголосила вона. Люди в салоні також почали соромити парубка, говорити про совість, яка спить, і про невідворотність покарання за гріхи.

Тролейбус зупинився. Юнак повільно підвівся зі свого місця, узяв ціпок, що стояв поруч, і, спираючись на нього, непевною ходою попрямував до виходу. Тільки тоді усі побачили, що він був інвалідом, який ледве міг пересуватися самотужки...

«Люди, будьте людяні!» – закликав у свій час Ж.-Ж. Руссо. Неважко звинуватити когось. Значно важче розібратися в тому, чому ця людина вчинила саме так, а не інакше. Ми ж, як правило, навіть не намагаємося зрозуміти чиюсь душу, забуваючи одвічну істину: якою мірою міряємо, такою відміряється і нам.

А мене цікавить ще одне питання: чому ніхто з тих пасажирів, які критикували юнака, не поступився місцем жінці сам?

Лист Дон Кіхоту

Доброго дня Вам, шановний лицарю, чесний і благородний герою!

Як так сталося, що, незважаючи на неабиякий розум, гостре відчуття несправедливості і бажання «золоту добу воскресити», Ви не зуміли розгледіти невдячності, лицемірства, а інколи навіть неприхованих знущань тих, кому намагалися допомогти? Залишаючись вірним своїм ідеалам і наполегливо захищаючи усіх, кого вважали скривдженими, чому ж Ви не подбали про захист себе самого від ницості, підступності і ворожості навколишнього світу? Маючи добру і шляхетну душу, Ви прагнули зробити життя людей кращим, однак чому не замислювалися над тим, що гуманізм і моральна краса не завжди можуть дати достойну відсіч егоїзму, корисливості та бездуховності?

Роман про Ваші дивовижні пригоди справив на мене неабияке враження. Нечасто зустрінеш людину, здатну хоча б що-небудь зробити для інших без будь-якого зиску для себе особисто. Ви ж прийняли рішення абсолютно безкорисливо допомагати усім знедоленим, бо вбачали у цьому своє призначення. Бажання боротися проти існуючої у світі несправедливості викликає глибоку повагу, а рішучість, з якою Ви здійснювали задумане, захоплює. Ви вірою і правдою служили своїй благородній меті, доблесно крокували за високою мрією, і ніщо не могло змусити Вас зійти з обраного шляху.    

Однак усі Ваші зусилля виявилися марними. Будучи романтиком і дивлячись на навколишній світ крізь призму поезії, Ви, на жаль, не помічали контрасту між уявним життям, вичитаним у романах, і реальною дійсністю. Ваші вчинки небезпідставно здаються оточуючим дивними, кумедними, безглуздими і навіть божевільними. Тільки Ви можете битися з вітряками, вважаючи, що то  потворні велетні, чи з вівцями та баранами, не сумніваючись у тому, що то два ворожих війська зійшлися у смертельному поєдинку. Ви живете у світі фантазій, незрозумілому для інших, тому майже всі Ваші справи, всупереч добрим намірам, обертаються проти Вас або проти тих людей, яких Ви захищаєте. Але не можна не визнати мудрості і далекоглядності Ваших порад («діяти добром там, де можна уникнути зла»; «не ... ставати катами своїх ближніх»; складати «дяку за добродійство, якого ... дізнали»); не можна не погодитися із справедливістю багатьох Ваших життєвих принципів («мир є найвищим земним благом»; «що сталось, те вже не розстанеться, а біда ... вчить розуму»).

Мені, як і Вам, дуже хотілося б, щоб світ, у якому ми живемо, став кращим і досконалішим; щоб не було ні зла, ні несправедливості, ні насильства; щоб усі люди почувалися щасливими і любили своїх ближніх щиро й безкорисливо. Та чи можливо це взагалі? Прочитавши захоплюючий роман про Ваші пригоди, я зрозуміла, що не варто намагатися змінити увесь світ, а слід змінювати самого себе, боротися з власними недоліками. Хоча Вам і не вдалося відродити золоту добу, однак Ви самі стали взірцем шляхетності, благородства і духовної краси, а це вже немало. Якщо кожен із нас стане хоча б трішечки кращим, то й увесь світ наблизиться до жаданого ідеалу, чи не так?

На цьому буду закінчувати своє невеличке послання. Якби на світі не існувало таких неординарних особистостей, як Ви, вельмишановний Дон Кіхоте, то наше життя було б набагато біднішим, тому я бажаю Вам ще довго-довго радувати Ваших шанувальників своїми незвичайними пригодами.

Красою душу напої... (Роздуми про роль природи в житті людини за творчістю Г. Гейне та А. Міцкевича)

Природа і людина... Всевладна стихія та її органічна і невід’ємна частка – ми з вами... З давніх-давен люди ставилися до природи з повагою і навіть побожно, оскільки вона була і засобом задоволення насущних життєвих потреб, і джерелом краси та натхнення. 

Минав час, людська цивілізація бурхливо розвивалася. Пізнаючи навколишній світ та його закони, людина почала вважати себе «царем природи». Але чи так це насправді? Сьогодні ми розуміємо причинно-наслідкові зв’язки, які існують у природі, однак, як і багато тисячоліть тому, залишаємося цілковито безсилими перед руйнівною дією вулканів, землетрусів, цунамі тощо. Як і раніше, день чергується з ніччю, а після зими надходить весна – закони природи незмінні та непорушні. Людина є лише частинкою, лише однією з ланок цілісної системи Всесвіту, тому вона повинна жити в гармонії з усім тим, що її оточує.

Тема єдності людини і природи завжди була актуальною у творчості поетів різних епох та національностей. Ще у стародавні часи японські майстри слова розвивали цю ідею, виливаючи свої думки та емоції у поетичні мініатюри – хоку. Невіддільність людини від природи є лейтмотивом творчості багатьох поетів-романтиків.

Так, наприклад, відомий німецький поет Генріх Гейне за допомогою опису природи розкриває свій внутрішній світ, відтворюючи стан душі, змученої нещасливим коханням. Ліричний герой страждає – і все, що його оточує, відгукується на ці страждання і разюче змінюється: «троянди немов неживі», «Фіалки такі мовчазні», «гірко дзвенить і співа Жайворонком блакить», «в своєму диханні трава Тління і смерть таїть», «холодне сонце поля В задумі похмурій мина», «така пустельна земля І сіра, мов труна» («Чому троянди немов неживі...», переклад Л. Первомайського). Ми бачимо, що похмурий і сумний довколишній пейзаж цілком відповідає депресивному психологічному настрою поета.

У Гейне все живе, все може думати, страждати, співати і співчувати. Кожне дерево, кожна квіточка для поета – не просто краса, а ще й символ. Білі лілеї – символ святості і чистоти, фіалки і троянди – символи кохання, листочки липи – немовби закохані серця, а могутній кедр і струнка пальма – то символи самотності людей, які тягнуться один до одного, але ніколи не зможуть подолати відстань, що їх розділяє: «І сниться йому [кедру] спекотлива пустеля І сяйво зорі золоте, І дивно смутна, одинока на скелі Замріяна пальма росте» («На півночі дикій», переклад Ю. Отрошенка). Чутлива душа та відкрите серце         Г. Гейне здатні сприймати найменші порухи живої природи та людських почуттів у їх невпинній взаємодії між собою.

Польський поет-романтик Адам Міцкевич також оспівував взаємодію природи і людини. Особливо яскраво це виражено у його збірці «Кримські сонети», у якій талановитий митець поєднав пейзажну лірику з філософськими роздумами та поглибленим описом душевних переживань ліричного героя – мандрівника-вигнанця, який втратив батьківщину, друзів, любов коханої і приречений на вічні мандри далекою чужиною. Намагаючись осмислити трагічні суперечності власної долі та збагнути сенс своїх моральних запитів і духовних поривань, пілігрим шукає співзвуччя власним думкам та почуттям у величній красі гірських краєвидів: «Чорніє пасмо гір, дрімотна ніч у гаї, Шепочуть, мов крізь сон, потоки у садах, І квітів музика – солодкий ллється пах, Що для ушей мовчить, до серця промовляє» («Алушта вночі», переклад М. Рильського).

Природа в сонетах Міцкевича жива і вічна, а от людське життя з усіма його клопотами та проблемами – то лише коротка мить: «О де ви, де тепер, любов, могуття й славо, Що мали у віках сіяти величаво? Ганьба! Немає вас, а джерело дзвенить» («Бахчисарай», переклад   М. Рильського). Отже, природа мудріша за людину, бо за нею – вічність. Ціла вічність перетворень, життя і вмирання заради нового життя...

З одного боку, природа є невід’ємною і невіддільною частиною людського існування, а з іншого – душевним камертоном для мислячих особистостей, джерелом творчого натхнення та досконалої краси на фоні буденної реальності. Залежність людини від природи не можна заперечити чи скасувати. Лише відчуваючи нерозривну єдність з усім тим, що нас оточує, ми можемо сподіватися на щасливе і гармонійне життя.