Красою душу напої... (Роздуми про роль природи в житті людини за творчістю Г. Гейне та А. Міцкевича)

Природа і людина... Всевладна стихія та її органічна і невід’ємна частка – ми з вами... З давніх-давен люди ставилися до природи з повагою і навіть побожно, оскільки вона була і засобом задоволення насущних життєвих потреб, і джерелом краси та натхнення. 

Минав час, людська цивілізація бурхливо розвивалася. Пізнаючи навколишній світ та його закони, людина почала вважати себе «царем природи». Але чи так це насправді? Сьогодні ми розуміємо причинно-наслідкові зв’язки, які існують у природі, однак, як і багато тисячоліть тому, залишаємося цілковито безсилими перед руйнівною дією вулканів, землетрусів, цунамі тощо. Як і раніше, день чергується з ніччю, а після зими надходить весна – закони природи незмінні та непорушні. Людина є лише частинкою, лише однією з ланок цілісної системи Всесвіту, тому вона повинна жити в гармонії з усім тим, що її оточує.

Тема єдності людини і природи завжди була актуальною у творчості поетів різних епох та національностей. Ще у стародавні часи японські майстри слова розвивали цю ідею, виливаючи свої думки та емоції у поетичні мініатюри – хоку. Невіддільність людини від природи є лейтмотивом творчості багатьох поетів-романтиків.

Так, наприклад, відомий німецький поет Генріх Гейне за допомогою опису природи розкриває свій внутрішній світ, відтворюючи стан душі, змученої нещасливим коханням. Ліричний герой страждає – і все, що його оточує, відгукується на ці страждання і разюче змінюється: «троянди немов неживі», «Фіалки такі мовчазні», «гірко дзвенить і співа Жайворонком блакить», «в своєму диханні трава Тління і смерть таїть», «холодне сонце поля В задумі похмурій мина», «така пустельна земля І сіра, мов труна» («Чому троянди немов неживі...», переклад Л. Первомайського). Ми бачимо, що похмурий і сумний довколишній пейзаж цілком відповідає депресивному психологічному настрою поета.

У Гейне все живе, все може думати, страждати, співати і співчувати. Кожне дерево, кожна квіточка для поета – не просто краса, а ще й символ. Білі лілеї – символ святості і чистоти, фіалки і троянди – символи кохання, листочки липи – немовби закохані серця, а могутній кедр і струнка пальма – то символи самотності людей, які тягнуться один до одного, але ніколи не зможуть подолати відстань, що їх розділяє: «І сниться йому [кедру] спекотлива пустеля І сяйво зорі золоте, І дивно смутна, одинока на скелі Замріяна пальма росте» («На півночі дикій», переклад Ю. Отрошенка). Чутлива душа та відкрите серце         Г. Гейне здатні сприймати найменші порухи живої природи та людських почуттів у їх невпинній взаємодії між собою.

Польський поет-романтик Адам Міцкевич також оспівував взаємодію природи і людини. Особливо яскраво це виражено у його збірці «Кримські сонети», у якій талановитий митець поєднав пейзажну лірику з філософськими роздумами та поглибленим описом душевних переживань ліричного героя – мандрівника-вигнанця, який втратив батьківщину, друзів, любов коханої і приречений на вічні мандри далекою чужиною. Намагаючись осмислити трагічні суперечності власної долі та збагнути сенс своїх моральних запитів і духовних поривань, пілігрим шукає співзвуччя власним думкам та почуттям у величній красі гірських краєвидів: «Чорніє пасмо гір, дрімотна ніч у гаї, Шепочуть, мов крізь сон, потоки у садах, І квітів музика – солодкий ллється пах, Що для ушей мовчить, до серця промовляє» («Алушта вночі», переклад М. Рильського).

Природа в сонетах Міцкевича жива і вічна, а от людське життя з усіма його клопотами та проблемами – то лише коротка мить: «О де ви, де тепер, любов, могуття й славо, Що мали у віках сіяти величаво? Ганьба! Немає вас, а джерело дзвенить» («Бахчисарай», переклад   М. Рильського). Отже, природа мудріша за людину, бо за нею – вічність. Ціла вічність перетворень, життя і вмирання заради нового життя...

З одного боку, природа є невід’ємною і невіддільною частиною людського існування, а з іншого – душевним камертоном для мислячих особистостей, джерелом творчого натхнення та досконалої краси на фоні буденної реальності. Залежність людини від природи не можна заперечити чи скасувати. Лише відчуваючи нерозривну єдність з усім тим, що нас оточує, ми можемо сподіватися на щасливе і гармонійне життя.