Перший сніг

       Пізно прокидається нині сонечко. Сумно, незатишно йому на похмурому небі, от і не поспішає залишати зручну постіль-хмаринку. Але вставати усе-таки треба, адже його з нетерпінням чекають і пташки, і звірятка, і люди.

       Холодно, морозно надворі. Прозоре повітря аж бринить, немов натягнута струна. Посилає сонечко свої ослаблі промінчики на змерзлу землю, силкується хоч трішки її зігріти. Та дарма. Морозець-бо добряче припікає, а снігу цієї зими ще не було. Тому й мерзне стомлена земля-годувальниця без звичної пухнастої ковдри.

       Але що це? Волохаті сірі хмари насуваються на небо, закривають собою сонечко. Враз стає темніше, посилюється вітер. Хмари тяжко зітхають і починають сипати на землю білосніжні пластівці. Та це ж сніг, перший сніг! Густий, лапатий, невтримно-радісний від того, що йому дозволили нарешті вирватися на волю. 

       За лічені хвилини усе навколо змінюється до невпізнанності. Стежки і доріжки вкриваються товстим шаром незайманої білизни – здається, що ніхто й ніколи досі тут не ходив. Дахи будинків одягають пишні білосніжні шапки і мають тепер урочистий вигляд. Дерева і кущі нагадують фантастичних істот, що міцно сплять чарівним сном.

       А з неба уже знову всміхається сонечко. Воно щиро радіє таким довгоочікуваним перемінам. Яким ошатним, величним, святковим зробився світ! І земля-матінка тепер спокійно спатиме, зігріта м’яким сніговим покривалом.

Поетичний образ Руської землі в «Слові про похід Ігорів»

         Ліро-епічна поема «Слово про похід Ігорів» є перлиною давньоруської літератури. У творі змальовуються картини сучасного авторові політичного життя Київської Русі і героїчні епізоди минулого, висловлюються ідеї єдності руських земель, засуджуються князівські міжусобиці, егоїзм і розбрат, які призвели до поразки війська Ігоря. Однак сила, відвага і мужність князів, готових полягти за землю Руську, аби підтримати її честь, викликають в автора гордість і захоплення. Палкою любов’ю до рідної землі, щирим патріотизмом дихає кожне слово цього літературного шедевру.

Образ Руської землі – центральний у «Слові про похід Ігорів». Автор змальовує безмежні простори рідного краю, великого й неосяжного. У дію втягнуті значні географічні території: половецький степ, синє море, міста від Новгорода до Тмутаракані, річки від Немиги до Волги. Усі східнослов’янські землі знаходяться в полі зору автора.

Природа у «Слові...» наділена людськими якостями. Вона попереджає русичів про небезпеку (на початку походу ясне сонце потемніло), тривожиться перед битвою з половцями (кривава зоря день провіщає, чорні хмари з моря йдуть, земля гуде, ріки каламутяться), сумує після поразки (трава никне, дерева від горя схиляються до землі). Висока поетична майстерність автора допомагає нам чітко уявити події, що описуються, примушує нас хвилюватися за героїв, співчувати їм.

Усі найкращі почуття письменника звернені до Руської землі. Руська земля – це не тільки природа, не тільки ріки, степи й міста. Це передусім люди, які її населяють. Автор «Слова...» пише про мирну працю орачів, які зазнають багато горя від князівських усобиць та половецьких нападів; не забуває про дружин руських воїнів, які оплакують своїх загиблих чоловіків; розповідає про горе всього руського народу після поразки Ігоря.

Крім того, автор «Слова...» задумується і над історичною долею Руської землі. Розповідаючи про невдалий похід князя Ігоря на половців, автор охоплює події руського життя за півтора століття, зіставляючи минуле з теперішнім. Це допомагає глибше і виразніше висловити ідею всього твору.  

Створюючи найвидатнішу пам’ятку культури Київської Русі, невідомий автор зумів охопити всю Русь, об’єднавши і природу, і людей, й історію. Руська земля сприймається як єдине ціле у просторі й часі, як дорогоцінне надбання народу, яке є невіддільним від нього. Майже в кожному рядку твору відчувається вболівання за долю русичів, за рідний край. «Слово про похід Ігорів» звучить сьогодні як духовний заповіт наших далеких пращурів. Цей заповіт вчить нас любити свою Батьківщину, дбати про неї і за будь-яких обставин зберігати її єдність.

Вислови про книгу

Про книгу і значення читання

Книги – кораблі думки, які мандрують по хвилях часу і бережно несуть свій дорогоцінний вантаж від покоління до покоління.

Ф.Бекон

Є книжки, які треба тільки прочитати, є такі, котрі найкраще проковтнути, і лише деякі варто розжувати і перетравити.

Ф.Бекон

Крапля довбає камінь не силою, а частим падінням, так людина стає вченою не силою, а частим читанням.

Овідій

Навчайтесь і читайте. Читайте книжки серйозні. Життя зробить усе інше.

Ф.Достоєвський

Серед книжок, як і серед людей, можна потрапити в гарне і погане товариство.

Гельвецій

Слід читати багато, але не багато що.

Пліній Молодший

Книжки слід не прочитувати, але читати і перечитувати.

Пліній Молодший

Книжки на злобу дня помирають разом із злободенністю.

Вольтер

Тут мертві живуть. Тут німі промовляють.

Напис на стінах

старовинних

університетських бібліотек

Про літературу

Література вилучена із законів тління. Вона одна не визнає смерті.

М.Салтиков-Щедрін

Що сталося б з літературою, якби справа її не захищалася? У нас є свій касаційний суд – це майбутнє. Щасливий той, хто може постати перед ним.

О.Бальзак

Твір, який читають, має теперішнє; твір, який перечитують, має майбутнє.

О.Дюма-син

У письменника тільки і є один учитель: самі читачі.

М.Гоголь

Рукописи не горять.

М.Булгаков

Про поезію

Поезія – це не «кращі слова в кращому порядку», це – вища форма існування мови.

Й.Бродський

Прославимо поетів, у яких один бог – красиво сказане, безстрашне слово правди.

Максим Горький

У душі кожної людини є клапан, що відкривається тільки поезією.

М.Некрасов

Образи головних героїв "Кайдашевої сім'ї"

Головні герої твору І. Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я»

1.     Омелько Кайдаш – голова сім’ї.

2.     Маруся Кайдашиха – його дружина.

3.     Карпо – старший син Кайдашів.

4.     Мотря – старша невістка, дружина Карпа.

5.     Лаврін – молодший син Кайдашів.

6.     Мелашка – молодша невістка, дружина Лавріна.

1. Омелько Кайдаш

          Омелько Кайдаш – звичайний селянин, темний і затурканий, вже немолодий. Тяжка праця, лиха панщина підірвали його сили, виснажили його. У нього «...здорові загорілі жилаві руки. Широке лице було сухорляве й бліде, наче лице в ченця. На сухому високому лобі набігали густі дрібні зморшки. Кучеряве посічене волосся стирчало на голові, як пух, і блищало сивиною».

          Кайдаш – дбайливий і працьовитий господар, майстер на всі руки, людина з великим життєвим досвідом. Він ніколи не сидить без діла, завжди щось майструє, чимось займається. Від своїх синів Кайдаш також вимагає працьовитості. Але тяжке життя зробило його нервовим, сердитим і сварливим.

          Після одруження синів для старого Кайдаша настає ще тяжче життя. Він поступово втрачає батьківську владу над своїми синами: Карпо і Лаврін перестають його слухатися, намагаються загарбати все господарство і господарювати по-своєму. По суті, Омелько Кайдаш уже ніяк не впливає на перебіг подій у власній хаті. Він пливе за течією, а коли й пробує якось утрутитися в домашні чвари, то зазнає поразки.

          Кайдаш богобоязливий, «дуже богомольний» і забобонний. Він дуже боявся втопитися і ревно постився по п’ятницях для того, «щоб не вмерти наглою смертю та в воді не потопати», проте, спившись до божевілля, загинув саме такою лютою смертю.

          Більшу частину свого життя Омелько відробив на панщині, яка «поклала на Кайдашеві свій напечаток». Працював він і після панщини, вже на себе, на свою сім’ю. «Він був добрий стельмах, робив панам і селянам вози, борони, плуги та рала і заробляв добрі гроші, але ніяк не міг вдержати їх у руках. Гроші втікали до шинкаря». Пристрасть до чарки була найбільшою вадою Кайдаша, вона ж його і згубила.

          Сумним і безрадісним було життя Омелька Кайдаша, «давнє панщинне горе» зламало його долю і перетворило на затурканого п’яничку, однак не змогло вбити у ньому трударя.

2. Маруся Кайдашиха

          Маруся Кайдашиха – один з найяскравіших і найколоритніших образів твору. «Вона була вже не молода, але й не стара, висока, рівна, з довгастим лицем, з сірими очима, з тонкими губами та блідим лицем». Замолоду Маруся служила покоївкою у панів: «Вона довго терлась коло панів і набралась од їх трохи панства. До неї прилипла якась облесливість в розмові й повага до панів». Кайдашиха зневажливо і з погордою ставиться до бідніших від себе, намагається підпорядкувати собі інших, любить вихвалятися, що її шанують пани й попи. Вона завжди охайна і чепурна, часто повторює «проше вас», за що здобула в селі прізвисько «пані економша», дуже прохана і манірна, любить, щоб з нею церемонилися, бо набралась од панів «чимало пишання».

          Кайдашиха – сварлива, егоїстична і бездушна жінка. У неї «аж губи трусились до лайки». Інші риси її характеру: пихатість, зарозумілість, чваньковитість, деспотичність, безпідставний гонор. Маруся лицемірна: «...осміхалась, сипала облесливими словами, наче дрібним горохом. До природної звичайності української селянки в неї пристало щось уже дуже солодке, аж нудне. Але як тільки вона трохи сердилась, з неї спадала та солодка луска, і вона лаялась і кричала на ввесь рот».

        Яскравим засобом, що характеризує Кайдашиху, є її мова. Спочатку в її звертаннях до Мотрі багато меду: «моя дитино», «моє серденько любе», «моя доню», а згодом: «Цить! А то як візьму кочергу, то й зуби визбираєш», «як пхну, то й ноги задереш!», «Це не Мотря, а бендерська чума».

          Кайдашиха кривдить й ображає невісток, ставиться до них зверхньо, прагне керувати ними, наче наймичками, докоряє, обсипає «неласкавими словами». Їй дуже хочеться «на старість полежати та одпочить», тому вона сердиться, що Мотря не буде «покірна та слухняна», а Мелашка «молода, незугарна до важкої роботи».

          Проте є в Марусі Кайдашисі і позитивне. Вона працьовита і дбайлива хазяйка, хороша господиня, уміє добре куховарити. Любить своїх синів і пишається ними («...на всі Семигори немає таких хлопців, як мої»). Дуже любить дітей: коли Мотря народила первістка, «Кайдашиха припадала коло свого онука, неначе коло своєї дитини», «колихала його, пестила»; на гостинах у Бієвцях дуже жалкувала, що не має гостинців для молодших дітей Балашів.

          Тож не все в образі Кайдашихи є негативним. Це умови тогочасного життя, панщина та дрібновласницькі інтереси зробили її такою егоїстичною й обмеженою, спустошили її душу.

3. Карпо

          Карпо – старший син Кайдашів, зовні більше схожий на батька: «Кайдашеві сини були молоді парубки, обидва високі, рівні станом, обидва довгообразі й русяві, з довгими, тонкими, трошки горбатими носами, з рум’яними губами. Карпо був широкий в плечах, з батьківськими карими гострими очима, з блідуватим лицем. Тонкі пружки його блідого лиця з тонкими губами мали в собі щось неласкаве. Гострі темні очі були ніби сердиті».

          Замолоду у братів були різні характери і смаки, їх єднало тільки прагнення до власного господарства. Карпо – грубуватий, неласкавий, суворий, з похмурою вдачею, черствий, непривітний, замкнутий, мовчазний; він «ніколи не сміявся гаразд, як сміються люди. Його насуплене жовтувате лице не розвиднювалось навіть тоді, як губи осміхались». Однак він також рішучий, вольовий, наполегливий і працелюбний. Він мріє, щоб його майбутня дружина «була робоча, та проворна, та щоб була трохи куслива, як мухи в Спасівку». Саме з такою дочкою багача Довбиша Мотрею він і одружується. Карпо – хороший сім’янин і гарний чоловік, а ставши батьком, він «ще більше ніби виріс сам в своїх очах». Він дбає про своє господарство, турбується про сім’ю, захищає дружину від нападок матері й батька.

          Одружившись, Карпо хоче жити в своїй хаті, мати власне господарство, ні від кого не залежати: «Він був чоловік гордий, упертий, не любив нікому кланятись, навіть рідному батькові. В його була тільки пара волів, і як йому треба було спрягаться під плуг, він ніколи не просив волів у батька, а напитував супряжичів між чужими людьми». 

          Однак інтереси дрібного власника та матеріальні розрахунки виходять у Карпа на перший план, а щоденна гризня у домі все більше заглушує у ньому родинні почуття. Побивши батька, Карпо «забув про те і нітрішки не жалкував», а під час однієї зі сварок син погнався за матір’ю із дрючком.

          Карпо з Мотрею врешті-решт досягли певного достатку, Карпа обрали за  десяцького («Карпо чоловік гордий та жорстокий, з його буде добрий сіпака»), однак справжнього сімейного щастя вони не зазнали, прагнення багатства та егоїзм натур не дали їм змоги відчути себе по-справжньому щасливими, бо все їхнє життя було отруєне постійними сварками за «моє» і «твоє» та гонитвою за наживою.

4. Мотря

          Одним із найдовершеніших образів повісті є образ Мотрі – старшої невістки Кайдашів. Мотря була «Висока на зріст, рівна станом, але не дуже тонка, з кремезними ногами ... з чорними косами», мала «загоріле рум’яне лице ... з чорними тонкими бровами, з темними блискучими, як терен, облитий дощем, очима. В лиці, в очах було розлите щось гостре, палке, гаряче, було видно розум із завзяттям і трохи з злістю». Вона виховувалась у заможній родині, була розумною, гордою і незалежною, а за характером – «трохи бриклива, і в неї серце з перцем». Мотря була фізично здорова, працьовита, «робоча»: «Діло ніби горіло в Мотриних руках». 

          Узявши шлюб, Мотря поринула у тяжкі будні життя Кайдашевої сім’ї. Зла свекруха звалила на неї усю роботу, постійно повчала. Невістка спочатку змовчувала свекрусі, але згодом її терпець увірвався, бо «Мотря була не з таківських, щоб комусь покорятись». Відчувши себе наймичкою, а не господинею, Мотря починає захищати себе, перестає коритися Кайдашисі («– Потривай же, свекрухо!.. Будеш ти в мене циганської халяндри скакати, а не я в тебе») і згодом уже ні в чому не поступається свекрусі, лихословить («Од кобили чую!»; «Ти – змія люта, а не свекруха!»; «Ти злодюга, ти відьма!»).

          Щоденна гризня, сварки і бійки зробили Мотрю злою, сварливою, егоїстичною, жорстокою жінкою. Вона втрачає почуття міри, в сімейних суперечках не зупиняється ні перед чим. Її лютість не має меж: в одному із «хатніх боїв» вона держалном деркача виколює свекрусі око. Крім свекрухи, Мотря зненавиділа й Мелашку – дружину Лавріна, зачіпала її, зневажала, била її дітей. Лаврін говорить священикові, що братову дружину «тільки посадить в клітку та показувати за гроші, як звірюку, на ярмарках».

          Своїх дітей Мотря виховує у ненависті до бабусі й дідуся, дядька Лавріна і тітки Мелашки, двоюрідних братів і сестер. Вона навіть заборонила дітям спілкуватися з бабою – Марусею Кайдашихою, ще й учить їх дражнити її («– Не беріть од баби гостинця, бо вона злодійка»).

          Мотря наділена типовими рисами людини з дрібновласницькою психологією. Вона хоче мати власне господарство, прагне за будь-яку ціну накопичити багатство, «Хазяйновита, але скупа» («вона втинала одежу, як тільки можна було обтяти»). Жадоба до власності все більше поглинає її.

5. Лаврін

          Лаврін, молодший син Кайдашів, був вродливий, зовні схожий на матір: «Лаврінове молоде довгасте лице було рум’яне. Веселі сині, як небо, очі світились привітно й ласкаво. Тонкі брови, русяві дрібні кучері на голові, тонкий ніс, рум’яні губи – все подихало молодою парубочою красою. Він був схожий з виду на матір».

          Своєю вдачею Лаврін відрізняється від старшого брата. Він лагідний, м’який, душевний, веселий, балакучий, дотепний, жартівливий, добрий, безкорисливий, схильний до ніжності та поетичності. Лаврін бачить в усьому хороше і добре, шанує людей, захоплюється красою природи, має ліричну душу і грає на сопілці. 

          Мрії про майбутню дружину у нього зовсім інші, ніж у брата: «Коли я буду вибирать собі дівчину, то візьму гарну, як квіточка, червону, як калина в лузі, а тиху, як тихе літо». Такою і була Мелашка, яку Лаврін щиро покохав і якою захоплювався («Ой гарна ж дівчина, як рай, мов червона рожа, повита барвінком!»), вона для нього «мила, краща од золота, краща од сонця», він не соромиться підставити маленькій на зріст Мелашці стільчик під ноги, коли вона вимішувала тісто в діжі, і витерти рукавом піт з її чола. Ані бідність й убогість Мелашки, ані невдоволення матері невісткою не змогли затьмарити чистоти і ніжності Лаврінового кохання до дружини. Лаврін «ніколи її не то що не бив, і пальцем не зачепив, навіть ніколи не лаявся з нею».

          Однак сімейне життя Лавріна й Мелашки також не можна назвати щасливим, бо його псують і нищать щоденні сварки та чвари, які точаться у сім’ї Кайдашів і зачіпають їхні інтереси. Усі добрі задатки Лавріна руйнує невблаганна дійсність, яка поступово вбиває усе найкраще в ньому. Попервах Лаврін з іронією ставився до колотнечі в родині, але згодом і в ньому пробуджуються егоїстичні інтереси та пристрасті. Спочатку Лаврін «перестав слухати батька», бо вже «вважав себе за господаря» і йому «стало важко покорятись дражливому та лайливому батькові», а згодом «загарбав хазяйство у свої руки». Він не може порозумітися з родичами, через кожну дрібницю ворогує з братом, ні в чому не хоче поступатися. Краса та привабливість Лавріна поступово зникають, його мова грубішає, а душа черствіє.

          У кінці повісті брати вже майже не відрізняються один від одного: обидва вперті, егоїстичні, непримиренні.

6. Мелашка

          Мелашка, Лаврінова дружина, змальована І. Нечуй-Левицьким з найбільшою симпатією. «Дівчина була невелика на зріст, але рівна, як струна, гнучка, як тополя, гарна, як червона калина, довгообраза, повновида, з тонким носиком. Щоки червоніли, як червонобокі яблучка, губи були повні та червоні, як калина. На чистому лобі були ніби намальовані веселі тонкі чорні брови, густі-прегусті, як шовк» – так привабливо описує Мелашку автор.

          Яскрава природна зовнішня краса Мелашки гармонійно поєднується з красою душевною. Вона тиха, смирна, добра, лагідна, привітна, покірлива, щира, ласкава, працьовита, з повагою ставиться до старших. Її кохання до Лавріна вирізняється ніжністю і поетичністю («все ніби дивилась на тебе – не надивилась, говорила з тобою – не наговорилась»; «Я б прикрила твій слід листом, щоб його вітер не завіяв, піском не замів»). 

          Життя Мелашки у Кайдашів було невимовно тяжким, хоч «Після вбогої батьківської хати вона ніби ввійшла в панські покої». Кайдашиха ставилася до неї, як до наймички, загадувала їй важку роботу, лаяла і кривдила, а Мелашка «не сміла нічого говорити проти свекрухи і мовчки робила все, що загадувала свекруха». Але не тільки через Кайдашиху страждала Мелашка, а ще й через Мотрю, яка незлюбила Лаврінову жінку і зачіпала її через те, що вона «жила з Кайдашихою в одній хаті». Тож «... в хаті гризла Мелашку свекруха, в сінях та надворі стерегла її Мотря». Ще й старий Кайдаш «приходив п’яний додому і зганяв злість більш на невістці, ніж на своїй жінці».

          Мелашка від природи була дуже чутливою і вразливою, кожне грубе слово чи докір глибоко ображали її, навіть доводили до сліз. «Заскубуть, заклюють вони мене, мамо, як лихі шуляки голубку», – жалілася Мелашка матері, у якої нечасто бувала, бо лиха свекруха не хотіла її відпускати. Як тільки випала нагода і Мелашка пішла до Києва на прощу, то вона «неначе на світ народилась: її не допікала тут ні свекруха, ні свекор, ні Мотря», тож молодиця вирішила не повертатися більше додому, а залишитися у проскурниці за наймичку. І лише кохання до Лавріна та жаль, що він теж за нею побивається, змусили її повернутися назад.

          Мелащина втеча трохи примирила її зі свекрухою, а Мотрі вона вже більше не змовчувала («– Ти мені не свекруха, а я тобі не невістка. Я од тебе не втікатиму і мовчать тобі не буду»). Характер Мелашки поступово змінюється на гірше. Вона вже встряє у сварки та різні родинні конфлікти, переймає звички, лайливу мову та грубість, що панували у сім’ї Кайдашів. Так поступово під впливом оточення Мелашка черствіє, втрачає поетичність і душевну привабливість, втягується у «хатню війну» за «твоє і моє». Вона пристосувалася до таких складних для неї життєвих умов і змогла вижити за таких жахливих обставин.

          Якби Мелашка потрапила в інші, більш сприятливі умови, то, можливо, стала б ще кращою, але це «кайдашеве пекло» отруйно вплинуло на неї. На прикладі Мелашки автор показує, як умови дрібновласницького побуту нівечать душі хороших людей, роблять їх жорстокішими, грубішими, егоїстичнішими.

Образ Мойсея

Поема І. Я. Франка «Мойсей» – вершина поетичної творчості митця, окраса й гордість української літератури. Це глибокий філософський твір про взаємини вождя і народу на шляху боротьби за кращу долю.

В основу сюжету покладено біблійне оповідання про Мойсея, єврейського пророка, що вивів свій народ з єгипетської неволі і сорок років вів його через важкі випробування до нової Батьківщини – обіцяної Богом землі.

Перенісши біблійний сюжет на український ґрунт, Франко створив багатопроблемний твір, у якому відтворив історичну долю України, порушив проблему духовної єдності народу як основи національного і державного відродження нації.

Образ Мойсея в однойменній поемі І. Я. Франка

Мойсей – єврейський пророк, що вивів свій народ з єгипетської неволі і сорок років вів його через важкі випробування до нової Батьківщини – обіцяної Богом землі: «Се Мойсей, позабутий пророк, Се дідусь слабосилий, Що без роду, без стад і жінок Сам стоїть край могили».

Зовнішність героя: «Хоч літа його гнуть у каблук Із турботами в парі, То в очах його все щось горить, Мов дві блискавки в хмарі»; «Хоч волосся все біле як сніг, У старечій оздобі, То стоять ще ті горді жмутки, Як два роги на лобі».

Мойсей був щиро відданий своїй ідеї, наполегливий у досягненні поставленої мети: «Все, що мав у життю, він віддав Для одної ідеї, І горів, і яснів, і страждав, І трудився для неї».

Сміливий, незламний, не боїться гніву і кари свого народу: «Тож тепер вам усім вперекір Говорити я мушу»; «... як зглушите душу живу, Заговорить каміння»; «Рад я знать, чия перша рука Підійметься на мене!..»

Пророк прагне розбудити духовні сили народу, засуджує дух рабської покори, закликає народ до боротьби: «Як стріла вже намірена в ціль, Наострена до бою, Чи подоба стрілі говорить: «Я бажаю спокою»?».

Мойсей вірить у велич власної місії, у прекрасне майбутнє свого народу: «Дасть вінець йому царський господь І прославить безмірно»; «Твоє царство не з сеї землі, Не мирська твоя слава!». Але потрібен час, щоб люди поступово перебороли в собі психологію рабів, звільнилися від мирських залежностей і пристрастей, стали духовно вільними і об’єдналися з Богом: «Але горе, як звабить тебе Світовая забава»; «... навчитесь плавно читать Книгу божої волі!»

Важлива риса характеру Мойсея – велика любов до свого народу; у своїх вчинках пророк керується не так вказівками Єгови, як почуттям цієї великої любові: «Якби знав, як люблю я тебе! Як люблю невимовно!»; «Ти мій рід, ти дитина моя, Ти вся честь моя й слава...»; «Я люблю тебе дужче, повніш, Ніж сам Бог наш Єгова». Любов Мойсея до ізраїльтян щира й безкорислива: «Я без вибору став твій слуга, Лиш з любові і туги»; «Я, Ізрайлю, від тебе собі Нічогісько не хочу». Навіть гіркі образи та приниження не викликають у ньому злоби й ненависті: «Я від тебе невдячність прийму, І наруги, і рани».

Після залишення табору Мойсей переживає важкі душевні муки, у його серці точиться внутрішня боротьба, пророка починають охоплювати сумніви щодо доцільності справи, якій він служив усе своє життя: «Та у серці важка боротьба Ішла з самим собою»; «О Єгово, озвися, скажи: Я чинив твою волю Чи був іграшка власних скорбот, І засліплення, й болю?».

Вагання й сумніви підточують духовні сили пророка остаточно, і він втрачає віру у велику мету, у священну ідею: «І упав він лицем до землі: «Одурив нас Єгова!». Єгова карає Мойсея за маловір’я: «А що ти усумнивсь на момент Щодо волі моєї, То, побачивши сю вітчину, Сам не вступиш до неї».

Справа, розпочата Мойсеєм, не загинула. Її продовжують його учні під проводом нового вождя, конюха Єгошуа: «І підуть вони в безвість віків, Повні туги і жаху, Простувать в ході духові шлях І вмирати на шляху...»

В образі Мойсея поєднано земне і вічне; він приваблює нас силою духу, невгасимою любов’ю до свого народу.