Мовні проблеми і сучасна молодь

Раби – це нація, котра не має Слова.

Тому й не зможе захистить себе.

О. Пахльовська

Чи хотіли б ви бути рабами? Упевнена, що таке запитання здасться вам не просто дивним, а цілковито безглуздим. Справді, відповідь у даному випадку є очевидною, і досить важко уявити собі бодай когось, хто думає інакше.

Однак не поспішайте. Я беру на себе сміливість стверджувати, що багато молодих українців сьогодні роблять усе можливе для того, щоб перетворитися на жалюгідних холопів. Потрібні докази? Будь ласка!

З курсу історії нам відомо, що будь-які вчинки рабів були повністю підпорядковані волі свого господаря. Результатом такої залежності ставала повна або часткова втрата рабами власної духовності та самобутності, оскільки постійне приниження людської гідності й укорінене почуття меншовартості зазвичай призводить до того, що затурканий народ так чи інакше пристосовується до чужої йому культури, поступово деградує і згодом гине як окрема історична величина, стаючи просто населенням, контингентом, біомасою...

І починається така денаціоналізація з утратою народом поваги до рідної мови, адже мова – це не лише засіб спілкування, а й своєрідний генетичний код нації. Мова утримує менталітет народу подібно до того, як глечик утримує воду. Якщо розбити глечик, то вода розтечеться і всотається у землю; якщо знищити мову, то народ розпорошиться поміж дужчими народами і втратить національну самобутність. «Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову», – писала Ліна Костенко. А люди зі знівельованою національно-мовною свідомістю – то справжнісінькі раби, котрі підпорядковуються чужим правилам, живуть чужим життям і не мають власного «я».

А тепер повернімося до сучасної молоді. Багато юнаків та дівчат сьогодні зрікаються рідної української мови і прагнуть розмовляти російською, яку вважають більш престижною. (Зауважу, що на проведеному в Парижі своєрідному конкурсі мов українська мова посіла третє призове місце, після французької та перської, а за милозвучністю та лексичним багатством вона поступається лише італійській. Виходить, що іноземці цінують нашу мову більше, ніж ми самі?) Однак на практиці частіше буває так, що російська та українська мови змішуються, спотворюються і втрачають свої природні якості, наслідком чого є поява суржику – своєрідного мовного покручу, сурогату. Одного разу я була свідком того, як молода жінка купувала у кіоску плитку шоколаду «з гарєхамі» (тобто з горіхами), а іншого разу чула, як продавщиця у магазині відповіла на зауваження своєї колеги, що вона не байдикує, а розмовляє по телефону «с людінай» (з людиною). Суржик є небезпечним і шкідливим, бо паразитує на мові, яка формувалася упродовж століть, руйнує її і навіть може призвести до її зникнення. А народ без мови – то вже не народ.

Іншою проблемою є надмірне і недоречне вживання іншомовних слів. Скажімо, сьогодні часто можна почути від молоді англомовні запозичення на кшталт «хелоу», «єс», «окей», «бай-бай», «фейс», «лейбл» тощо. Та чи свідчать такі слова про культуру особистості чи бодай про її інтелектуальний розвиток? Як правило, знання англійської мови такими «поліглотами» цими ж словами і вичерпується.

Не слід використовувати іншомовні слова, якщо в українській мові є їх прямі відповідники, бо тоді рідне слово може зникнути, а це небезпечно. Наприклад, існує й донині Верховна Рада України (а не «парламент»), засідання якої веде голова (а не «спікер»); виборці (а не «електорат») обирають міського голову (а не «мера» міста); у місті повинні працювати крамниці і магазини (а не «шопи», «бутики» й «маркети»).

Про вульгаризми, сленгові, нецензурні та лайливі слова я узагалі мовчу. Іноді мова якогось «розумника» так пересипана цими «перлами», що пересічній людині важко (а буває, що й неможливо) зрозуміти, про що ж він говорить. Та чи й захочеться культурній особистості слухати таку бридку маячню?

Тож давайте позбавлятися від усього цього словесного сміття, мотлоху і непотребу, давайте виховувати в собі повагу до рідної мови, оскільки мова – то не лише найважливіша ознака нашої національної самобутності, а й дієвий засіб плекання цього почуття. А без чітких національних орієнтирів ми перетворимося на соціальних манкуртів і, зрештою, на безсловесних рабів-пристосуванців без роду-племені.

Чи хочете ви бути рабами? Я – ні!

Образ Фауста в музиці

Шедевр Гете надихав багатьох музикантів. Перерахування композиторів, надихнутих «Фаустом», та їхніх творів склало б об’ємний том. Ми згадаємо лише найважливіших із них.

Ще за життя Гете герцог Радзивілл написав до «Фауста» музичний супровід, про який схвально відгукувався друг і порадник Гете з питань музики – Цельтер. З відома великого поета написав супровідну музику до «Фауста» Ебервейн. Цей твір за своїми достоїнствами також був значно нижчим шедевра.

Першим гідним відтворенням «Фауста» Гете в музиці було «Засудження Фауста» Берліоза. Ця симфонія пройшла звичайний шлях «службової драбини». Гете передав складене з 8 частин обширне творіння Цельтеру. Однак старезний, жовчний і консервативний домашній музикант великого Гете несхвально відгукнувся про цю симфонію.

Світовий успіх опери Гуно («Фауст») знову привернув увагу музикантів до теми Фауста. У 1887 році публікує свою оперу німець Генріх Цельнер. За методом композиції він іде в руслі вагнерівського напрямку. Згідно з критичними статтям того часу, Цельнер прагнув бути якомога вірнішим духу Гете, і тому зі сцени звучали нескінченні філософські монологи, діалоги та міркування, убиваючи спектакль нудьгою.

Більш гучним успіхом користувалася опера італійця Арріго Бойто «Мефістофель». Бойто до того часу вже вписав своє ім’я в історію музики створенням лібрето до «Отелло» і «Фальстафа» Верді.

Як курйоз згадаємо спробу німецького композитора Брюггемана, який поклав на музику усього «Фауста», причому виконання цього твору було розраховано на три вечори. 

Особливо довгого перерахування вимагали б симфонічні твори про Фауста. Навіть Ріхард Вагнер склав увертюру «Фауст». Фігуру доктора, який уклав союз з дияволом, показує нам Антон Рубінштейн у симфонічній картині. Ференц Ліст пише «Фауст-симфонію», де дає музичні образи Фауста, Маргарити і Мефістофеля. Роберт Шуман присвятив творінню Гете великий концертний твір.

На закінчення згадаємо великого Людвіга ван Бетховена, якого навіть на смертному одрі займала думка про втілення «Фауста» в музиці: «О, це була б справжня робота; тут людина могла б показати, на що вона здатна...»; «Я сподіваюся, що все-таки напишу те, що буде вершиною і для мене, і для мистецтва – «Фауста»!». Пісня «Про блоху» – єдиний текст з «Фауста» Гете, втілений Бетховеном, хоча композитор до кінця свого життя не полишав думки написати музику до «Фауста».

Легенда про доктора Фауста –  це, мабуть, ідеальний сюжет, який приваблює як драматургів, так і композиторів. Марло і Гете написали великі трагедії за цим сюжетом. Це не рахуючи приблизно тридцяти менш великих драматургів, які створили за ним п’єси. Одного разу Бетховен був захоплений ідеєю скласти оперу за цим сюжетом. Вагнер склав увертюру «Фауст». Ліст –  кантату. А Берліоз, Бойто та Гуно створили кожен свою чудову оперу за цим сюжетом. Менш популярними є опери Шпора й Бузоні. Є навіть така rara avis (лат. – рідкісний птах), як опера композитора-жінки – Луїзи Бертін. Трактування Гуно цього сюжету, безумовно, є найпопулярнішим з усіх існуючих, а в багатьох відношеннях – і найкращим. Воно засноване – більшою мірою, ніж визнає більшість критиків, – на першій частині трагедії Гете, і її темою є, звичайно ж, тема продажу старим німецьким ученим-філософом своєї душі дияволу за повернену йому молодість.

Опера Гуно «Фауст» («Faust»)

Опера у чотирьох діях Шарля Гуно на лібрето (французькою мовою) Жюля Барб’є і Мішеля Карре, засноване на першій частині «Фауста» Гете.

Композитор: Шарль Гуно.

Дата прем’єри: 19.03.1859 р.

Жанр: опера.

Країна: Франція.

Діючі особи:

ФАУСТ, доктор філософії (тенор).
МЕФІСТОФЕЛЬ, спокусник (бас).
ВАЛЕНТИН, солдат (баритон).
МАРГАРИТА, його сестра (сопрано).
ЗИБЕЛЬ, юнак, закоханий у Маргариту (мецо-сопрано або сопрано).
МАРТА, сусідка Маргарити (мецо-сопрано).
ВАГНЕР, студент (баритон).

Час дії: XVI століття.
Місце дії: Віттенберг, Лейпциг і в горах Гарцу.
Перше виконання: Париж, Гранд-Опера, 19 березня 1859 року.

Історія написання

Опера за сюжетом «Фауста» Гете була задумана Гуно у 1839 році, однак до втілення свого задуму він приступив лише через сімнадцять років. Лібретисти    Ж. Барб’є (1825-1901) та М. Карре (1819-1872) з ентузіазмом взялися до роботи.  У розпал створення музики стало відомо, що на сцені одного з паризьких театрів з’явилася мелодрама «Фауст». Директор Ліричного театру, якому Гуно запропонував свою оперу, відмовився від її постановки, побоюючись конкуренції. Замість цього композитору була замовлена ​​нова опера на сюжет мольєрівського «Лікаря мимоволі» (1858). Все ж таки роботи над своєю оперою Гуно не припиняв. Прем’єра «Фауста» відбулася у Парижі 19 березня 1859 року. Перші покази успіху не мали, проте поступово популярність опери зростала: уже до кінця сезону 1859 року вона витримала 57 спектаклів. Спочатку «Фауст» був написаний з розмовними діалогами. У 1869 році для постановки на сцені паризького театру Великої Опери Гуно замінив діалоги мелодійним речитативом і дописав балетну сцену «Вальпургієва ніч». У цій редакції опера посіла у світовому театральному репертуарі стійке місце.

Сюжет опери запозичений з першої частини однойменної трагедії Гете (1773-1808), основою якої послужила поширена в Німеччині середньовічна легенда. Однак, на відміну від Гете, в опері цей сюжет трактовано у лірико- побутовому, а не у філософському плані. У Фауста Гуно переважають не стільки роздуми про життя й допитливі пошуки істини, скільки палкість любовних почуттів. Значно спрощено й образ Мефістофеля: сповнений у Гете глибокого змісту, в опері Мефістофель постає у глузливо-іронічному плані. Найбільш близькою до літературного прототипу є Маргарита, у змалюванні якої підкреслено людяні, задушевні риси.

Підготовка педагога до читання і розповідання дітям художніх творів та методика проведення занять

       Готуючись до читання або розповідання дітям дошкільного віку художніх творів, вихователь перш за все повинен з’ясувати, якої саме конкретної мети він хоче досягнути у процесі роботи над даним твором і, виходячи з неї, а також обов’язково враховуючи вікові особливості вихованців, продумати хід заняття, підібрати необхідний наочний та ілюстративний матеріал, підготувати цікаві і доступні для дитячого розуміння запитання й завдання за змістом твору тощо, тобто якнайповніше намітити шляхи реалізації поставленої мети.

       Під час підготовки до виразного читання тексту дітям вихователеві рекомендується:

1)   уважно прочитати текст, уявити собі те, про що у ньому йдеться;

2)   визначити тему, основну думку, основний тон висловлювання;

3)   продумати, з якою метою він читатиме цей текст дітям, у чому буде їх переконувати;

4)   підкреслити найважливіші у змісті слова, тобто логічно наголошені;

5)   визначити паузи;

6)   продумати, як він може використати інші засоби виразності усного мовлення: темп мови, гучність голосу і т.д.

       Дошкільникам також корисно слухати  дитячі твори в аудіозаписах.  Їх розповідають професійні артисти, як правило, звучить музика. Цінність аудіотворів полягає у тому, що вони підштовхують дітей до створення власних зорових образів. Слухаючи правильну мову, діти  й самі вчаться говорити грамотно, виразно; формується їх інтерес до якісної літератури. Корисно слухати один і той же твір у декількох варіантах, у виконанні різних акторів – це розбиває стереотипи й розвиває творче мислення. 

       Для актуалізації опорних знань дошкільників і підготовки їх до сприйняття нового твору вихователь може використати загадки, спеціально підібрані запитання, ілюстрації до твору тощо. Можна показати дітям ряд послідовних сюжетних малюнків до тексту твору або ілюстрації у книзі (звичайно, за умови, що вони якісні, яскраві, високохудожні) і запропонувати спочатку спробувати самим розповісти дану історію по малюнках, здогадатися, про що ж саме йтиме мова у цій казці (оповіданні, поезії і т.ін.). Слід заохочувати дітей до фантазування: «Спочатку ви придумаєте казку по малюнках, а потім ми прочитаємо, що ж там насправді відбувалося». Завдання такого типу сприяють активному розвитку мовлення дітей дошкільного віку.

       Якщо в процесі читання (розповідання) твору дитина робить коментарі або задає запитання за його змістом, не слід залишати їх без уваги. Адже цим вона позначає важливі для себе моменти, дає педагогові ключик до своїх переживань. Можна також переадресувати запитання дитини їй самій: «А ти як вважаєш?». По ходу розповіді можна запропонувати дошкільникам припустити, передбачити, вгадати, пофантазувати: «Як ви думаєте, що зробив герой потім?», «Цікаво, що він подумав?» тощо.  

       Після читання (розповідання) робота над твором не закінчується. Можна запропонувати такі завдання:

       -- поставити дітям запитання за змістом прослуханого твору (чіткі, зрозумілі, лаконічні);

       -- попросити дітей якомога детальніше переказати сюжет історії, згадати найяскравіші деталі;

       -- запропонувати дітям намалювати ілюстрації до твору або виліпити з пластиліну персонажів, які найбільше сподобалися;

       -- пограти з дошкільниками «в театр» -- запропонувати розповісти текст твору «по ролях» або  розіграти сценку (можна також за допомогою іграшок або ляльок);

       -- запропонувати дітям переказати твір від першої особи – від імені найулюбленішого героя;

       -- запропонувати дітям придумати продовження історії – що ще могло трапитися з героями твору? як склалася їхня подальша доля?

       -- запропонувати вирішити нестандартні ситуації, наприклад: «Лисичка з’їла колобка. А колобок у животі лисички за допомогою чарівних слів перетворився у велетня і став заважати лисичці. Що трапилося далі?».

       У кінці заняття слід обов’язково підвести підсумок, щоб з’ясувати, наскільки повно діти засвоїли матеріал.

Педагогічний відбір казок для читання (розповідання) дітям дошкільного віку

       Народна казка, витримавши перевірку часом, дійшла до нас у тій формі, в якій вона передавалась від покоління до покоління. Проте з величезної кількості фольклорного матеріалу, постійно створюваного усною народною творчістю, збереглося лише небагато вибраних текстів. І це не випадково. Напевно, справа в тому, що у цих казках міститься щось потрібне дитині, те, що може їй допомогти. Тому важливо читати (розповідати) дітям перш за все народні казки або казки, створені при безпосередньому контакті з носіями народної культури (наприклад, казки братів Грімм, О.Пушкіна), історії, які вже довели свої виховні і пізнавальні властивості. За дослідженнями вчених Університету західного Іллінойсу, які вивчили 168 казок, п’ятьма найпопулярнішими дитячими казками виявилися «Попелюшка», «Білосніжка», «Спляча красуня», «Червона Шапочка», «Гензель і Гретель».

       Проте вихователеві завжди слід пам’ятати про педагогічний відбір казок (як і будь-яких інших художніх творів): найцінніша з них не справить великого враження і не дасть бажаного педагогічного ефекту, якщо діти її не зрозуміють, коли мова або сюжет казки складні, малодоступні для дітей певного віку (наприклад, діти найменшого віку легко сприймають простенькі казки про тварин, а фантастичні казки для них складні і малозрозумілі). Казки повинні сприяти формуванню у дітей позитивних якостей, тому не придатні для використання ті з них, які можуть викликати почуття страху, пасивність, грубість, агресію та інші негативні риси. Не слід також переобтяжувати маленьких дітей розповідями великої кількості казок.

       Багатство рідної мови пізнається дошкільниками через літературу за принципом «від простого до складного». Найважливішим показником складності для дітей слугує довжина речень (чим молодшою є дитина, тим коротшими повинні бути речення). Не менш важливою є також насиченість певними частинами мови. Для найменших (до року) – це дієслова й іменники. Для дітей старшого віку речення вже можуть містити прикметники, прислівники та інші частини мови.

       Мова казок повинна бути простою, але в той же час образною і наочною. І, найголовніше, зрозумілою даній віковій групі. Відповідно до закону сприйняття інформації, якщо на одній сторінці трапляється як мінімум п’ять незнайомих чи незрозумілих слів, вважайте, що читали даремно – у дитячій пам’яті нічого від прослуханого не залишиться.

       Малий життєвий досвід і невеликий обсяг знань дошкільників, конкретність їх мислення, емоційність і вразливість зумовили те, що кращі казки для них відзначаються ясністю ідеї, мають динамічний сюжет, просту, чітку композицію. Персонажі казок для дошкільнят мають прості характери: добрий і злий, працьовитий і лінивий, правдивий і брехун, хоробрий і боягуз. Герої показані в дії, в русі. Діалоги в творах теж короткі, виразні.

       Діти-дошкільнята жваві, рухливі, життєрадісні, у їх діяльності переважає гра, в процесі якої вони фантазують. Тому їм потрібні також казки для гри, інсценізацій, для розвитку творчої уяви, почуття гумору.

       Підбираючи казки для читання дошкільникам, вихователь повинен враховувати всі особливості сприймання і мислення, пам’яті й уваги, розвитку логіки і мови, а також специфіку інтересів і потреб дітей конкретної вікової категорії.

       Базовою програмою розвитку дитини дошкільного віку «Я у Світі» для читання і розповідання дітям рекомендовано такі казки (в залежності від вікових періодів розвитку):

       *ранній вік (1-3 роки) – народні казки: «Курочка ряба», «Ріпка», «Колобок», «Рукавичка»;

       *молодший дошкільний вік (3-5 років) – народні казки: «Лисиця і глечик», «Півник і двоє мишенят», «Цап та баран», «Коза-дереза», «Кривенька качечка», «Котик і півник», «Теремок» (російська), «Гуси-лебеді» (російська), «Двоє жадібних ведмежат» (угорська), «Троє поросят» (англійська), «Сорока» (латиська), «Два ледарі» (татарська);

       літературні казки: Брати Грімм. «Горщик каші»; Борис Грінченко. «Зайці та жаби»; Наталя Забіла. «Про півника і курочку», «Бджолина перемога»; Роман Завадович. «Як кущик і павучок віддячилися мишці»; Самуїл Маршак. «Казка про дурне мишеня», «Казка про розумне мишеня»; Шарль Перро. «Червона Шапочка»; Микола Стеблина. «Як дядько небо виправ»; Василь Сухомлинський. «Для чого півневі гребінець», «Їжачок і світлячок», «Два метелики», «Найгарніша мама», «Велике і мале», «Жаба, що співала по-журавлиному», «Як починається осінь», «Як зайчик грівся взимку проти місяця», «Зайчик і горобина», «Шпак прилетів»; Лев Толстой. «Три ведмеді»; Костянтин Ушинський. «Козенята та вовк»; Юрій Федькович. «Лис та качка»; Іван Франко. «Ріпка», «Лисичка і рак»; Корній Чуковський. «Мийдодір», «Телефон», «Айболить»;

       *старший дошкільний вік (5-6/7 років) – народні казки: «Лисичка-сестричка і Вовк-панібрат», «Пан Коцький», «Солом’яний бичок», «Мудра дівчина», «Закопане золото», «Хліб і золото», «Дідова дочка і бабина дочка», «Телесик», «Котигорошко», «Кирило Кожум’яка», «Царівна-жаба», «Язиката Хвеська», «Снігуронька» (російська), «Сестриця Оленочка і братик Іваночко» (російська), «Три доньки» (татарська), «Хавеле» (єврейська), «Легкий хліб» (білоруська);

       літературні казки: Ганс-Крістіан Андерсен. «Дюймовочка», «Непохитний олов’яний солдатик»; Брати Грімм. «Мішок хитрощів», «Бременські музики»; Микола Вінграновський. «Гусенятко»; Оксана Іваненко. «Кульбабка», «Бурулька», «На добраніч»; Редьярд Кіплінг. «Слоненя», «Рікі-Тікі-Таві»; Михайло Коцюбинський. «Брати-місяці»; Астрід Ліндгрен. «Малюк і Карлсон» (уривки); Андрій М’ястківський. «Казочка про яблуню»; Микола Носов. «Пригоди Незнайка та його друзів» (уривки з книги); Шарль Перро. «Попелюшка», «Хлопчик-мізинчик»; Олександр Пушкін. «Казка про рибалку та рибку»; Олена Пчілка. «Журавель та чапля»; Вадим Скомаровський. «Горобець-горобчик»; Василь Сухомлинський. «Сьома дочка», «Фіалка і бджілка», «Зайчик і місяць», «Пелюстка і квітка»; Лев Толстой. «Батько й сини»; Микола Трублаїні. «Про дівчинку Наталочку та сріблясту рибку»; Леся Українка. «Біда навчить»; Іван Франко. «Заєць і їжак», «Лисичка і журавель»; Корній Чуковський. «Тарганисько», «Федорине горе».

       Слід зазначити, що даний перелік рекомендованих для дітей дошкільного віку казок є орієнтовним, про що й указано в програмі.

Значення читання і розповідання дітям художніх творів

       Підбираючи літературу для читання дошкільникам, вихователь повинен враховувати всі особливості сприймання і мислення, пам’яті й уваги, розвитку логіки і мови, а також специфіку інтересів і потреб дітей конкретної вікової категорії.

       Правильно підібрані для дитини дошкільного віку книги сприяють:

       швидшому і кращому розвитку мовлення дитини – діти, яким багато читають з раннього віку, звикають до темпу й мелодики рідної мови, вчаться розрізняти інтонації, дізнаються нові слова, запам’ятовують їхнє звучання і зміст; завдяки вищеперерахованому такі діти мають багатший словниковий запас, грамотнішу мову,  краще розуміють зміст прочитаного, не відчувають труднощів при переказі текстів;

       розвитку і вдосконаленню пізнавальних процесів – уваги, сприймання, мислення, пам’яті, уяви (дитина вчиться уважно слухати, уявляє зображувані події, запам’ятовує їх порядок, аналізує вчинки героїв тощо);

       розширенню кругозору дитини, набуттю нею знань про навколишній світ, розвитку інтелекту, розумових здібностей – завдяки літературі дитина може дізнатися навіть про такі речі і явища, яких ніколи не бачила (наприклад, про динозаврів або чудеса техніки);

       розвитку фантазії – дитина сама придумує різні історії або продовження улюблених творів; залюбки відкриває нові можливості звичних іграшок та інших предметів (наприклад, знайдена на вулиці паличка може «перетворитися» і в літак, і у весло, і в лялечку);

       формуванню емоцій, уміння сприймати світ на чуттєвому рівні – дитина співпереживає героям, інколи навіть ототожнює їх із собою; вчиться ставити себе на місце інших; розширюється діапазон її почуттів;

       вихованню моральності – за допомогою книг дитина вчиться розуміти, що таке добро і зло, вірність і зрада, правда і кривда, сміливість і боягузтво, благородство, справжня дружба, взаємовиручка тощо; вчиться знаходити вихід із складних ситуацій і розуміти мотиви вчинків інших людей;

       цікавому і корисному проведенню часу, відчуттю естетичної насолоди, збагаченню новими враженнями;

       зближенню вихователя і вихованців.

       На кожному віковому етапі дитина розв’язує свої завдання і, відповідно, стикається з певними труднощами. Дошкільник вчиться самостійності, впевненості, вчиться проявляти ініціативу й активність. У цьому йому можуть допомогти правильно підібрані вихователем твори.

       Діти часто не розповідають про те, що їх хвилює, тому що бояться небажаної реакції дорослих, а іноді самі не розуміють, в чому справа, або не можуть підібрати слів для опису своїх почуттів та емоцій.

       Книга може стати містком довіри і розуміння, допомоги і підтримки. Для того, щоб художній твір (казка, оповідання тощо), який вихователь збирається прочитати або розповісти дітям, дав реальний результат, важливо розуміти глибинні мотиви поведінки дітей. І тоді, з якою проблемою ви б не зіштовхнулися, книга може стати вірним помічником, допомогти дітям подолати комплекси і негативні риси особистості, що формується.

       Скажімо, казка про трьох поросят навчить дітей, що краще відмовитися від хвилинної вигоди і трохи потерпіти, але все-таки виконати роботу добре; чудові оповідання М.Носова «Витівники», «Живий капелюх», «Тук-тук-тук» навчать дітей переборювати свої страхи і підштовхнуть до розуміння того, що нерідко те, що нас лякає, насправді є зовсім нестрашним; «Казка про рибака і рибку» О.Пушкіна допоможе дітям зрозуміти, до яких сумних наслідків врешті-решт призводить жадібність і егоїзм; вірш С.Михалкова «Дядя Стьопа» допоможе дитині, яка занепокоєна своїм високим зростом, подивитися на це з іншого боку і позбутися даного комплексу тощо.

       Вибір літератури для читання (розповідання) залежить насамперед від конкретної мети, яку ставить перед собою вихователь, і від віку вихованців, а значення художніх творів і закладеного в них пізнавального і повчального змісту для підростаючого покоління важко переоцінити.