Мовні проблеми і сучасна молодь

Раби – це нація, котра не має Слова.

Тому й не зможе захистить себе.

О. Пахльовська

Чи хотіли б ви бути рабами? Упевнена, що таке запитання здасться вам не просто дивним, а цілковито безглуздим. Справді, відповідь у даному випадку є очевидною, і досить важко уявити собі бодай когось, хто думає інакше.

Однак не поспішайте. Я беру на себе сміливість стверджувати, що багато молодих українців сьогодні роблять усе можливе для того, щоб перетворитися на жалюгідних холопів. Потрібні докази? Будь ласка!

З курсу історії нам відомо, що будь-які вчинки рабів були повністю підпорядковані волі свого господаря. Результатом такої залежності ставала повна або часткова втрата рабами власної духовності та самобутності, оскільки постійне приниження людської гідності й укорінене почуття меншовартості зазвичай призводить до того, що затурканий народ так чи інакше пристосовується до чужої йому культури, поступово деградує і згодом гине як окрема історична величина, стаючи просто населенням, контингентом, біомасою...

І починається така денаціоналізація з утратою народом поваги до рідної мови, адже мова – це не лише засіб спілкування, а й своєрідний генетичний код нації. Мова утримує менталітет народу подібно до того, як глечик утримує воду. Якщо розбити глечик, то вода розтечеться і всотається у землю; якщо знищити мову, то народ розпорошиться поміж дужчими народами і втратить національну самобутність. «Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову», – писала Ліна Костенко. А люди зі знівельованою національно-мовною свідомістю – то справжнісінькі раби, котрі підпорядковуються чужим правилам, живуть чужим життям і не мають власного «я».

А тепер повернімося до сучасної молоді. Багато юнаків та дівчат сьогодні зрікаються рідної української мови і прагнуть розмовляти російською, яку вважають більш престижною. (Зауважу, що на проведеному в Парижі своєрідному конкурсі мов українська мова посіла третє призове місце, після французької та перської, а за милозвучністю та лексичним багатством вона поступається лише італійській. Виходить, що іноземці цінують нашу мову більше, ніж ми самі?) Однак на практиці частіше буває так, що російська та українська мови змішуються, спотворюються і втрачають свої природні якості, наслідком чого є поява суржику – своєрідного мовного покручу, сурогату. Одного разу я була свідком того, як молода жінка купувала у кіоску плитку шоколаду «з гарєхамі» (тобто з горіхами), а іншого разу чула, як продавщиця у магазині відповіла на зауваження своєї колеги, що вона не байдикує, а розмовляє по телефону «с людінай» (з людиною). Суржик є небезпечним і шкідливим, бо паразитує на мові, яка формувалася упродовж століть, руйнує її і навіть може призвести до її зникнення. А народ без мови – то вже не народ.

Іншою проблемою є надмірне і недоречне вживання іншомовних слів. Скажімо, сьогодні часто можна почути від молоді англомовні запозичення на кшталт «хелоу», «єс», «окей», «бай-бай», «фейс», «лейбл» тощо. Та чи свідчать такі слова про культуру особистості чи бодай про її інтелектуальний розвиток? Як правило, знання англійської мови такими «поліглотами» цими ж словами і вичерпується.

Не слід використовувати іншомовні слова, якщо в українській мові є їх прямі відповідники, бо тоді рідне слово може зникнути, а це небезпечно. Наприклад, існує й донині Верховна Рада України (а не «парламент»), засідання якої веде голова (а не «спікер»); виборці (а не «електорат») обирають міського голову (а не «мера» міста); у місті повинні працювати крамниці і магазини (а не «шопи», «бутики» й «маркети»).

Про вульгаризми, сленгові, нецензурні та лайливі слова я узагалі мовчу. Іноді мова якогось «розумника» так пересипана цими «перлами», що пересічній людині важко (а буває, що й неможливо) зрозуміти, про що ж він говорить. Та чи й захочеться культурній особистості слухати таку бридку маячню?

Тож давайте позбавлятися від усього цього словесного сміття, мотлоху і непотребу, давайте виховувати в собі повагу до рідної мови, оскільки мова – то не лише найважливіша ознака нашої національної самобутності, а й дієвий засіб плекання цього почуття. А без чітких національних орієнтирів ми перетворимося на соціальних манкуртів і, зрештою, на безсловесних рабів-пристосуванців без роду-племені.

Чи хочете ви бути рабами? Я – ні!