Не судіть...

Мене завжди вражало, з якою легкістю люди засуджують вчинки один одного. Критикують, звинувачують, роблять зауваження, нав’язують свої правила поведінки. Але чи все у житті є таким однозначним? Чи будь-яка ситуація має єдино правильний вихід? І хто дав нам право бути суддями? Інколи те, що здається очевидним, насправді є оманою.

Якось мені довелося бути свідком такого випадку. Ми з мамою їхали у тролейбусі – настільки переповненому, що, як кажуть, яблуку ніде було впасти. Стояли, міцно тримаючись за поручні, тому що всі місця були зайняті.

На одній із зупинок до тролейбуса увійшла немолода жінка з чималенькою сумкою. Схопилася за спинку найближчого сидіння і, оглянувши салон, звернулася до юнака, що сидів неподалік, з проханням поступитися їй місцем. Проте хлопець мовчки відвернувся і втупився у вікно.

Жінка (бабусею її можна назвати лише умовно) обурилася. «Та що ж це таке, де повага до старшого покоління?» – заголосила вона. Люди в салоні також почали соромити парубка, говорити про совість, яка спить, і про невідворотність покарання за гріхи.

Тролейбус зупинився. Юнак повільно підвівся зі свого місця, узяв ціпок, що стояв поруч, і, спираючись на нього, непевною ходою попрямував до виходу. Тільки тоді усі побачили, що він був інвалідом, який ледве міг пересуватися самотужки...

«Люди, будьте людяні!» – закликав у свій час Ж.-Ж. Руссо. Неважко звинуватити когось. Значно важче розібратися в тому, чому ця людина вчинила саме так, а не інакше. Ми ж, як правило, навіть не намагаємося зрозуміти чиюсь душу, забуваючи одвічну істину: якою мірою міряємо, такою відміряється і нам.

А мене цікавить ще одне питання: чому ніхто з тих пасажирів, які критикували юнака, не поступився місцем жінці сам?