Перший сніг

       Пізно прокидається нині сонечко. Сумно, незатишно йому на похмурому небі, от і не поспішає залишати зручну постіль-хмаринку. Але вставати усе-таки треба, адже його з нетерпінням чекають і пташки, і звірятка, і люди.

       Холодно, морозно надворі. Прозоре повітря аж бринить, немов натягнута струна. Посилає сонечко свої ослаблі промінчики на змерзлу землю, силкується хоч трішки її зігріти. Та дарма. Морозець-бо добряче припікає, а снігу цієї зими ще не було. Тому й мерзне стомлена земля-годувальниця без звичної пухнастої ковдри.

       Але що це? Волохаті сірі хмари насуваються на небо, закривають собою сонечко. Враз стає темніше, посилюється вітер. Хмари тяжко зітхають і починають сипати на землю білосніжні пластівці. Та це ж сніг, перший сніг! Густий, лапатий, невтримно-радісний від того, що йому дозволили нарешті вирватися на волю. 

       За лічені хвилини усе навколо змінюється до невпізнанності. Стежки і доріжки вкриваються товстим шаром незайманої білизни – здається, що ніхто й ніколи досі тут не ходив. Дахи будинків одягають пишні білосніжні шапки і мають тепер урочистий вигляд. Дерева і кущі нагадують фантастичних істот, що міцно сплять чарівним сном.

       А з неба уже знову всміхається сонечко. Воно щиро радіє таким довгоочікуваним перемінам. Яким ошатним, величним, святковим зробився світ! І земля-матінка тепер спокійно спатиме, зігріта м’яким сніговим покривалом.

Поетичний образ Руської землі в «Слові про похід Ігорів»

         Ліро-епічна поема «Слово про похід Ігорів» є перлиною давньоруської літератури. У творі змальовуються картини сучасного авторові політичного життя Київської Русі і героїчні епізоди минулого, висловлюються ідеї єдності руських земель, засуджуються князівські міжусобиці, егоїзм і розбрат, які призвели до поразки війська Ігоря. Однак сила, відвага і мужність князів, готових полягти за землю Руську, аби підтримати її честь, викликають в автора гордість і захоплення. Палкою любов’ю до рідної землі, щирим патріотизмом дихає кожне слово цього літературного шедевру.

Образ Руської землі – центральний у «Слові про похід Ігорів». Автор змальовує безмежні простори рідного краю, великого й неосяжного. У дію втягнуті значні географічні території: половецький степ, синє море, міста від Новгорода до Тмутаракані, річки від Немиги до Волги. Усі східнослов’янські землі знаходяться в полі зору автора.

Природа у «Слові...» наділена людськими якостями. Вона попереджає русичів про небезпеку (на початку походу ясне сонце потемніло), тривожиться перед битвою з половцями (кривава зоря день провіщає, чорні хмари з моря йдуть, земля гуде, ріки каламутяться), сумує після поразки (трава никне, дерева від горя схиляються до землі). Висока поетична майстерність автора допомагає нам чітко уявити події, що описуються, примушує нас хвилюватися за героїв, співчувати їм.

Усі найкращі почуття письменника звернені до Руської землі. Руська земля – це не тільки природа, не тільки ріки, степи й міста. Це передусім люди, які її населяють. Автор «Слова...» пише про мирну працю орачів, які зазнають багато горя від князівських усобиць та половецьких нападів; не забуває про дружин руських воїнів, які оплакують своїх загиблих чоловіків; розповідає про горе всього руського народу після поразки Ігоря.

Крім того, автор «Слова...» задумується і над історичною долею Руської землі. Розповідаючи про невдалий похід князя Ігоря на половців, автор охоплює події руського життя за півтора століття, зіставляючи минуле з теперішнім. Це допомагає глибше і виразніше висловити ідею всього твору.  

Створюючи найвидатнішу пам’ятку культури Київської Русі, невідомий автор зумів охопити всю Русь, об’єднавши і природу, і людей, й історію. Руська земля сприймається як єдине ціле у просторі й часі, як дорогоцінне надбання народу, яке є невіддільним від нього. Майже в кожному рядку твору відчувається вболівання за долю русичів, за рідний край. «Слово про похід Ігорів» звучить сьогодні як духовний заповіт наших далеких пращурів. Цей заповіт вчить нас любити свою Батьківщину, дбати про неї і за будь-яких обставин зберігати її єдність.

Вислови про книгу

Про книгу і значення читання

Книги – кораблі думки, які мандрують по хвилях часу і бережно несуть свій дорогоцінний вантаж від покоління до покоління.

Ф.Бекон

Є книжки, які треба тільки прочитати, є такі, котрі найкраще проковтнути, і лише деякі варто розжувати і перетравити.

Ф.Бекон

Крапля довбає камінь не силою, а частим падінням, так людина стає вченою не силою, а частим читанням.

Овідій

Навчайтесь і читайте. Читайте книжки серйозні. Життя зробить усе інше.

Ф.Достоєвський

Серед книжок, як і серед людей, можна потрапити в гарне і погане товариство.

Гельвецій

Слід читати багато, але не багато що.

Пліній Молодший

Книжки слід не прочитувати, але читати і перечитувати.

Пліній Молодший

Книжки на злобу дня помирають разом із злободенністю.

Вольтер

Тут мертві живуть. Тут німі промовляють.

Напис на стінах

старовинних

університетських бібліотек

Про літературу

Література вилучена із законів тління. Вона одна не визнає смерті.

М.Салтиков-Щедрін

Що сталося б з літературою, якби справа її не захищалася? У нас є свій касаційний суд – це майбутнє. Щасливий той, хто може постати перед ним.

О.Бальзак

Твір, який читають, має теперішнє; твір, який перечитують, має майбутнє.

О.Дюма-син

У письменника тільки і є один учитель: самі читачі.

М.Гоголь

Рукописи не горять.

М.Булгаков

Про поезію

Поезія – це не «кращі слова в кращому порядку», це – вища форма існування мови.

Й.Бродський

Прославимо поетів, у яких один бог – красиво сказане, безстрашне слово правди.

Максим Горький

У душі кожної людини є клапан, що відкривається тільки поезією.

М.Некрасов

Образи головних героїв "Кайдашевої сім'ї"

Головні герої твору І. Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я»

1.     Омелько Кайдаш – голова сім’ї.

2.     Маруся Кайдашиха – його дружина.

3.     Карпо – старший син Кайдашів.

4.     Мотря – старша невістка, дружина Карпа.

5.     Лаврін – молодший син Кайдашів.

6.     Мелашка – молодша невістка, дружина Лавріна.

1. Омелько Кайдаш

          Омелько Кайдаш – звичайний селянин, темний і затурканий, вже немолодий. Тяжка праця, лиха панщина підірвали його сили, виснажили його. У нього «...здорові загорілі жилаві руки. Широке лице було сухорляве й бліде, наче лице в ченця. На сухому високому лобі набігали густі дрібні зморшки. Кучеряве посічене волосся стирчало на голові, як пух, і блищало сивиною».

          Кайдаш – дбайливий і працьовитий господар, майстер на всі руки, людина з великим життєвим досвідом. Він ніколи не сидить без діла, завжди щось майструє, чимось займається. Від своїх синів Кайдаш також вимагає працьовитості. Але тяжке життя зробило його нервовим, сердитим і сварливим.

          Після одруження синів для старого Кайдаша настає ще тяжче життя. Він поступово втрачає батьківську владу над своїми синами: Карпо і Лаврін перестають його слухатися, намагаються загарбати все господарство і господарювати по-своєму. По суті, Омелько Кайдаш уже ніяк не впливає на перебіг подій у власній хаті. Він пливе за течією, а коли й пробує якось утрутитися в домашні чвари, то зазнає поразки.

          Кайдаш богобоязливий, «дуже богомольний» і забобонний. Він дуже боявся втопитися і ревно постився по п’ятницях для того, «щоб не вмерти наглою смертю та в воді не потопати», проте, спившись до божевілля, загинув саме такою лютою смертю.

          Більшу частину свого життя Омелько відробив на панщині, яка «поклала на Кайдашеві свій напечаток». Працював він і після панщини, вже на себе, на свою сім’ю. «Він був добрий стельмах, робив панам і селянам вози, борони, плуги та рала і заробляв добрі гроші, але ніяк не міг вдержати їх у руках. Гроші втікали до шинкаря». Пристрасть до чарки була найбільшою вадою Кайдаша, вона ж його і згубила.

          Сумним і безрадісним було життя Омелька Кайдаша, «давнє панщинне горе» зламало його долю і перетворило на затурканого п’яничку, однак не змогло вбити у ньому трударя.

2. Маруся Кайдашиха

          Маруся Кайдашиха – один з найяскравіших і найколоритніших образів твору. «Вона була вже не молода, але й не стара, висока, рівна, з довгастим лицем, з сірими очима, з тонкими губами та блідим лицем». Замолоду Маруся служила покоївкою у панів: «Вона довго терлась коло панів і набралась од їх трохи панства. До неї прилипла якась облесливість в розмові й повага до панів». Кайдашиха зневажливо і з погордою ставиться до бідніших від себе, намагається підпорядкувати собі інших, любить вихвалятися, що її шанують пани й попи. Вона завжди охайна і чепурна, часто повторює «проше вас», за що здобула в селі прізвисько «пані економша», дуже прохана і манірна, любить, щоб з нею церемонилися, бо набралась од панів «чимало пишання».

          Кайдашиха – сварлива, егоїстична і бездушна жінка. У неї «аж губи трусились до лайки». Інші риси її характеру: пихатість, зарозумілість, чваньковитість, деспотичність, безпідставний гонор. Маруся лицемірна: «...осміхалась, сипала облесливими словами, наче дрібним горохом. До природної звичайності української селянки в неї пристало щось уже дуже солодке, аж нудне. Але як тільки вона трохи сердилась, з неї спадала та солодка луска, і вона лаялась і кричала на ввесь рот».

        Яскравим засобом, що характеризує Кайдашиху, є її мова. Спочатку в її звертаннях до Мотрі багато меду: «моя дитино», «моє серденько любе», «моя доню», а згодом: «Цить! А то як візьму кочергу, то й зуби визбираєш», «як пхну, то й ноги задереш!», «Це не Мотря, а бендерська чума».

          Кайдашиха кривдить й ображає невісток, ставиться до них зверхньо, прагне керувати ними, наче наймичками, докоряє, обсипає «неласкавими словами». Їй дуже хочеться «на старість полежати та одпочить», тому вона сердиться, що Мотря не буде «покірна та слухняна», а Мелашка «молода, незугарна до важкої роботи».

          Проте є в Марусі Кайдашисі і позитивне. Вона працьовита і дбайлива хазяйка, хороша господиня, уміє добре куховарити. Любить своїх синів і пишається ними («...на всі Семигори немає таких хлопців, як мої»). Дуже любить дітей: коли Мотря народила первістка, «Кайдашиха припадала коло свого онука, неначе коло своєї дитини», «колихала його, пестила»; на гостинах у Бієвцях дуже жалкувала, що не має гостинців для молодших дітей Балашів.

          Тож не все в образі Кайдашихи є негативним. Це умови тогочасного життя, панщина та дрібновласницькі інтереси зробили її такою егоїстичною й обмеженою, спустошили її душу.

3. Карпо

          Карпо – старший син Кайдашів, зовні більше схожий на батька: «Кайдашеві сини були молоді парубки, обидва високі, рівні станом, обидва довгообразі й русяві, з довгими, тонкими, трошки горбатими носами, з рум’яними губами. Карпо був широкий в плечах, з батьківськими карими гострими очима, з блідуватим лицем. Тонкі пружки його блідого лиця з тонкими губами мали в собі щось неласкаве. Гострі темні очі були ніби сердиті».

          Замолоду у братів були різні характери і смаки, їх єднало тільки прагнення до власного господарства. Карпо – грубуватий, неласкавий, суворий, з похмурою вдачею, черствий, непривітний, замкнутий, мовчазний; він «ніколи не сміявся гаразд, як сміються люди. Його насуплене жовтувате лице не розвиднювалось навіть тоді, як губи осміхались». Однак він також рішучий, вольовий, наполегливий і працелюбний. Він мріє, щоб його майбутня дружина «була робоча, та проворна, та щоб була трохи куслива, як мухи в Спасівку». Саме з такою дочкою багача Довбиша Мотрею він і одружується. Карпо – хороший сім’янин і гарний чоловік, а ставши батьком, він «ще більше ніби виріс сам в своїх очах». Він дбає про своє господарство, турбується про сім’ю, захищає дружину від нападок матері й батька.

          Одружившись, Карпо хоче жити в своїй хаті, мати власне господарство, ні від кого не залежати: «Він був чоловік гордий, упертий, не любив нікому кланятись, навіть рідному батькові. В його була тільки пара волів, і як йому треба було спрягаться під плуг, він ніколи не просив волів у батька, а напитував супряжичів між чужими людьми». 

          Однак інтереси дрібного власника та матеріальні розрахунки виходять у Карпа на перший план, а щоденна гризня у домі все більше заглушує у ньому родинні почуття. Побивши батька, Карпо «забув про те і нітрішки не жалкував», а під час однієї зі сварок син погнався за матір’ю із дрючком.

          Карпо з Мотрею врешті-решт досягли певного достатку, Карпа обрали за  десяцького («Карпо чоловік гордий та жорстокий, з його буде добрий сіпака»), однак справжнього сімейного щастя вони не зазнали, прагнення багатства та егоїзм натур не дали їм змоги відчути себе по-справжньому щасливими, бо все їхнє життя було отруєне постійними сварками за «моє» і «твоє» та гонитвою за наживою.

4. Мотря

          Одним із найдовершеніших образів повісті є образ Мотрі – старшої невістки Кайдашів. Мотря була «Висока на зріст, рівна станом, але не дуже тонка, з кремезними ногами ... з чорними косами», мала «загоріле рум’яне лице ... з чорними тонкими бровами, з темними блискучими, як терен, облитий дощем, очима. В лиці, в очах було розлите щось гостре, палке, гаряче, було видно розум із завзяттям і трохи з злістю». Вона виховувалась у заможній родині, була розумною, гордою і незалежною, а за характером – «трохи бриклива, і в неї серце з перцем». Мотря була фізично здорова, працьовита, «робоча»: «Діло ніби горіло в Мотриних руках». 

          Узявши шлюб, Мотря поринула у тяжкі будні життя Кайдашевої сім’ї. Зла свекруха звалила на неї усю роботу, постійно повчала. Невістка спочатку змовчувала свекрусі, але згодом її терпець увірвався, бо «Мотря була не з таківських, щоб комусь покорятись». Відчувши себе наймичкою, а не господинею, Мотря починає захищати себе, перестає коритися Кайдашисі («– Потривай же, свекрухо!.. Будеш ти в мене циганської халяндри скакати, а не я в тебе») і згодом уже ні в чому не поступається свекрусі, лихословить («Од кобили чую!»; «Ти – змія люта, а не свекруха!»; «Ти злодюга, ти відьма!»).

          Щоденна гризня, сварки і бійки зробили Мотрю злою, сварливою, егоїстичною, жорстокою жінкою. Вона втрачає почуття міри, в сімейних суперечках не зупиняється ні перед чим. Її лютість не має меж: в одному із «хатніх боїв» вона держалном деркача виколює свекрусі око. Крім свекрухи, Мотря зненавиділа й Мелашку – дружину Лавріна, зачіпала її, зневажала, била її дітей. Лаврін говорить священикові, що братову дружину «тільки посадить в клітку та показувати за гроші, як звірюку, на ярмарках».

          Своїх дітей Мотря виховує у ненависті до бабусі й дідуся, дядька Лавріна і тітки Мелашки, двоюрідних братів і сестер. Вона навіть заборонила дітям спілкуватися з бабою – Марусею Кайдашихою, ще й учить їх дражнити її («– Не беріть од баби гостинця, бо вона злодійка»).

          Мотря наділена типовими рисами людини з дрібновласницькою психологією. Вона хоче мати власне господарство, прагне за будь-яку ціну накопичити багатство, «Хазяйновита, але скупа» («вона втинала одежу, як тільки можна було обтяти»). Жадоба до власності все більше поглинає її.

5. Лаврін

          Лаврін, молодший син Кайдашів, був вродливий, зовні схожий на матір: «Лаврінове молоде довгасте лице було рум’яне. Веселі сині, як небо, очі світились привітно й ласкаво. Тонкі брови, русяві дрібні кучері на голові, тонкий ніс, рум’яні губи – все подихало молодою парубочою красою. Він був схожий з виду на матір».

          Своєю вдачею Лаврін відрізняється від старшого брата. Він лагідний, м’який, душевний, веселий, балакучий, дотепний, жартівливий, добрий, безкорисливий, схильний до ніжності та поетичності. Лаврін бачить в усьому хороше і добре, шанує людей, захоплюється красою природи, має ліричну душу і грає на сопілці. 

          Мрії про майбутню дружину у нього зовсім інші, ніж у брата: «Коли я буду вибирать собі дівчину, то візьму гарну, як квіточка, червону, як калина в лузі, а тиху, як тихе літо». Такою і була Мелашка, яку Лаврін щиро покохав і якою захоплювався («Ой гарна ж дівчина, як рай, мов червона рожа, повита барвінком!»), вона для нього «мила, краща од золота, краща од сонця», він не соромиться підставити маленькій на зріст Мелашці стільчик під ноги, коли вона вимішувала тісто в діжі, і витерти рукавом піт з її чола. Ані бідність й убогість Мелашки, ані невдоволення матері невісткою не змогли затьмарити чистоти і ніжності Лаврінового кохання до дружини. Лаврін «ніколи її не то що не бив, і пальцем не зачепив, навіть ніколи не лаявся з нею».

          Однак сімейне життя Лавріна й Мелашки також не можна назвати щасливим, бо його псують і нищать щоденні сварки та чвари, які точаться у сім’ї Кайдашів і зачіпають їхні інтереси. Усі добрі задатки Лавріна руйнує невблаганна дійсність, яка поступово вбиває усе найкраще в ньому. Попервах Лаврін з іронією ставився до колотнечі в родині, але згодом і в ньому пробуджуються егоїстичні інтереси та пристрасті. Спочатку Лаврін «перестав слухати батька», бо вже «вважав себе за господаря» і йому «стало важко покорятись дражливому та лайливому батькові», а згодом «загарбав хазяйство у свої руки». Він не може порозумітися з родичами, через кожну дрібницю ворогує з братом, ні в чому не хоче поступатися. Краса та привабливість Лавріна поступово зникають, його мова грубішає, а душа черствіє.

          У кінці повісті брати вже майже не відрізняються один від одного: обидва вперті, егоїстичні, непримиренні.

6. Мелашка

          Мелашка, Лаврінова дружина, змальована І. Нечуй-Левицьким з найбільшою симпатією. «Дівчина була невелика на зріст, але рівна, як струна, гнучка, як тополя, гарна, як червона калина, довгообраза, повновида, з тонким носиком. Щоки червоніли, як червонобокі яблучка, губи були повні та червоні, як калина. На чистому лобі були ніби намальовані веселі тонкі чорні брови, густі-прегусті, як шовк» – так привабливо описує Мелашку автор.

          Яскрава природна зовнішня краса Мелашки гармонійно поєднується з красою душевною. Вона тиха, смирна, добра, лагідна, привітна, покірлива, щира, ласкава, працьовита, з повагою ставиться до старших. Її кохання до Лавріна вирізняється ніжністю і поетичністю («все ніби дивилась на тебе – не надивилась, говорила з тобою – не наговорилась»; «Я б прикрила твій слід листом, щоб його вітер не завіяв, піском не замів»). 

          Життя Мелашки у Кайдашів було невимовно тяжким, хоч «Після вбогої батьківської хати вона ніби ввійшла в панські покої». Кайдашиха ставилася до неї, як до наймички, загадувала їй важку роботу, лаяла і кривдила, а Мелашка «не сміла нічого говорити проти свекрухи і мовчки робила все, що загадувала свекруха». Але не тільки через Кайдашиху страждала Мелашка, а ще й через Мотрю, яка незлюбила Лаврінову жінку і зачіпала її через те, що вона «жила з Кайдашихою в одній хаті». Тож «... в хаті гризла Мелашку свекруха, в сінях та надворі стерегла її Мотря». Ще й старий Кайдаш «приходив п’яний додому і зганяв злість більш на невістці, ніж на своїй жінці».

          Мелашка від природи була дуже чутливою і вразливою, кожне грубе слово чи докір глибоко ображали її, навіть доводили до сліз. «Заскубуть, заклюють вони мене, мамо, як лихі шуляки голубку», – жалілася Мелашка матері, у якої нечасто бувала, бо лиха свекруха не хотіла її відпускати. Як тільки випала нагода і Мелашка пішла до Києва на прощу, то вона «неначе на світ народилась: її не допікала тут ні свекруха, ні свекор, ні Мотря», тож молодиця вирішила не повертатися більше додому, а залишитися у проскурниці за наймичку. І лише кохання до Лавріна та жаль, що він теж за нею побивається, змусили її повернутися назад.

          Мелащина втеча трохи примирила її зі свекрухою, а Мотрі вона вже більше не змовчувала («– Ти мені не свекруха, а я тобі не невістка. Я од тебе не втікатиму і мовчать тобі не буду»). Характер Мелашки поступово змінюється на гірше. Вона вже встряє у сварки та різні родинні конфлікти, переймає звички, лайливу мову та грубість, що панували у сім’ї Кайдашів. Так поступово під впливом оточення Мелашка черствіє, втрачає поетичність і душевну привабливість, втягується у «хатню війну» за «твоє і моє». Вона пристосувалася до таких складних для неї життєвих умов і змогла вижити за таких жахливих обставин.

          Якби Мелашка потрапила в інші, більш сприятливі умови, то, можливо, стала б ще кращою, але це «кайдашеве пекло» отруйно вплинуло на неї. На прикладі Мелашки автор показує, як умови дрібновласницького побуту нівечать душі хороших людей, роблять їх жорстокішими, грубішими, егоїстичнішими.

Образ Мойсея

Поема І. Я. Франка «Мойсей» – вершина поетичної творчості митця, окраса й гордість української літератури. Це глибокий філософський твір про взаємини вождя і народу на шляху боротьби за кращу долю.

В основу сюжету покладено біблійне оповідання про Мойсея, єврейського пророка, що вивів свій народ з єгипетської неволі і сорок років вів його через важкі випробування до нової Батьківщини – обіцяної Богом землі.

Перенісши біблійний сюжет на український ґрунт, Франко створив багатопроблемний твір, у якому відтворив історичну долю України, порушив проблему духовної єдності народу як основи національного і державного відродження нації.

Образ Мойсея в однойменній поемі І. Я. Франка

Мойсей – єврейський пророк, що вивів свій народ з єгипетської неволі і сорок років вів його через важкі випробування до нової Батьківщини – обіцяної Богом землі: «Се Мойсей, позабутий пророк, Се дідусь слабосилий, Що без роду, без стад і жінок Сам стоїть край могили».

Зовнішність героя: «Хоч літа його гнуть у каблук Із турботами в парі, То в очах його все щось горить, Мов дві блискавки в хмарі»; «Хоч волосся все біле як сніг, У старечій оздобі, То стоять ще ті горді жмутки, Як два роги на лобі».

Мойсей був щиро відданий своїй ідеї, наполегливий у досягненні поставленої мети: «Все, що мав у життю, він віддав Для одної ідеї, І горів, і яснів, і страждав, І трудився для неї».

Сміливий, незламний, не боїться гніву і кари свого народу: «Тож тепер вам усім вперекір Говорити я мушу»; «... як зглушите душу живу, Заговорить каміння»; «Рад я знать, чия перша рука Підійметься на мене!..»

Пророк прагне розбудити духовні сили народу, засуджує дух рабської покори, закликає народ до боротьби: «Як стріла вже намірена в ціль, Наострена до бою, Чи подоба стрілі говорить: «Я бажаю спокою»?».

Мойсей вірить у велич власної місії, у прекрасне майбутнє свого народу: «Дасть вінець йому царський господь І прославить безмірно»; «Твоє царство не з сеї землі, Не мирська твоя слава!». Але потрібен час, щоб люди поступово перебороли в собі психологію рабів, звільнилися від мирських залежностей і пристрастей, стали духовно вільними і об’єдналися з Богом: «Але горе, як звабить тебе Світовая забава»; «... навчитесь плавно читать Книгу божої волі!»

Важлива риса характеру Мойсея – велика любов до свого народу; у своїх вчинках пророк керується не так вказівками Єгови, як почуттям цієї великої любові: «Якби знав, як люблю я тебе! Як люблю невимовно!»; «Ти мій рід, ти дитина моя, Ти вся честь моя й слава...»; «Я люблю тебе дужче, повніш, Ніж сам Бог наш Єгова». Любов Мойсея до ізраїльтян щира й безкорислива: «Я без вибору став твій слуга, Лиш з любові і туги»; «Я, Ізрайлю, від тебе собі Нічогісько не хочу». Навіть гіркі образи та приниження не викликають у ньому злоби й ненависті: «Я від тебе невдячність прийму, І наруги, і рани».

Після залишення табору Мойсей переживає важкі душевні муки, у його серці точиться внутрішня боротьба, пророка починають охоплювати сумніви щодо доцільності справи, якій він служив усе своє життя: «Та у серці важка боротьба Ішла з самим собою»; «О Єгово, озвися, скажи: Я чинив твою волю Чи був іграшка власних скорбот, І засліплення, й болю?».

Вагання й сумніви підточують духовні сили пророка остаточно, і він втрачає віру у велику мету, у священну ідею: «І упав він лицем до землі: «Одурив нас Єгова!». Єгова карає Мойсея за маловір’я: «А що ти усумнивсь на момент Щодо волі моєї, То, побачивши сю вітчину, Сам не вступиш до неї».

Справа, розпочата Мойсеєм, не загинула. Її продовжують його учні під проводом нового вождя, конюха Єгошуа: «І підуть вони в безвість віків, Повні туги і жаху, Простувать в ході духові шлях І вмирати на шляху...»

В образі Мойсея поєднано земне і вічне; він приваблює нас силою духу, невгасимою любов’ю до свого народу.  

Мовні проблеми і сучасна молодь

Раби – це нація, котра не має Слова.

Тому й не зможе захистить себе.

О. Пахльовська

Чи хотіли б ви бути рабами? Упевнена, що таке запитання здасться вам не просто дивним, а цілковито безглуздим. Справді, відповідь у даному випадку є очевидною, і досить важко уявити собі бодай когось, хто думає інакше.

Однак не поспішайте. Я беру на себе сміливість стверджувати, що багато молодих українців сьогодні роблять усе можливе для того, щоб перетворитися на жалюгідних холопів. Потрібні докази? Будь ласка!

З курсу історії нам відомо, що будь-які вчинки рабів були повністю підпорядковані волі свого господаря. Результатом такої залежності ставала повна або часткова втрата рабами власної духовності та самобутності, оскільки постійне приниження людської гідності й укорінене почуття меншовартості зазвичай призводить до того, що затурканий народ так чи інакше пристосовується до чужої йому культури, поступово деградує і згодом гине як окрема історична величина, стаючи просто населенням, контингентом, біомасою...

І починається така денаціоналізація з утратою народом поваги до рідної мови, адже мова – це не лише засіб спілкування, а й своєрідний генетичний код нації. Мова утримує менталітет народу подібно до того, як глечик утримує воду. Якщо розбити глечик, то вода розтечеться і всотається у землю; якщо знищити мову, то народ розпорошиться поміж дужчими народами і втратить національну самобутність. «Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову», – писала Ліна Костенко. А люди зі знівельованою національно-мовною свідомістю – то справжнісінькі раби, котрі підпорядковуються чужим правилам, живуть чужим життям і не мають власного «я».

А тепер повернімося до сучасної молоді. Багато юнаків та дівчат сьогодні зрікаються рідної української мови і прагнуть розмовляти російською, яку вважають більш престижною. (Зауважу, що на проведеному в Парижі своєрідному конкурсі мов українська мова посіла третє призове місце, після французької та перської, а за милозвучністю та лексичним багатством вона поступається лише італійській. Виходить, що іноземці цінують нашу мову більше, ніж ми самі?) Однак на практиці частіше буває так, що російська та українська мови змішуються, спотворюються і втрачають свої природні якості, наслідком чого є поява суржику – своєрідного мовного покручу, сурогату. Одного разу я була свідком того, як молода жінка купувала у кіоску плитку шоколаду «з гарєхамі» (тобто з горіхами), а іншого разу чула, як продавщиця у магазині відповіла на зауваження своєї колеги, що вона не байдикує, а розмовляє по телефону «с людінай» (з людиною). Суржик є небезпечним і шкідливим, бо паразитує на мові, яка формувалася упродовж століть, руйнує її і навіть може призвести до її зникнення. А народ без мови – то вже не народ.

Іншою проблемою є надмірне і недоречне вживання іншомовних слів. Скажімо, сьогодні часто можна почути від молоді англомовні запозичення на кшталт «хелоу», «єс», «окей», «бай-бай», «фейс», «лейбл» тощо. Та чи свідчать такі слова про культуру особистості чи бодай про її інтелектуальний розвиток? Як правило, знання англійської мови такими «поліглотами» цими ж словами і вичерпується.

Не слід використовувати іншомовні слова, якщо в українській мові є їх прямі відповідники, бо тоді рідне слово може зникнути, а це небезпечно. Наприклад, існує й донині Верховна Рада України (а не «парламент»), засідання якої веде голова (а не «спікер»); виборці (а не «електорат») обирають міського голову (а не «мера» міста); у місті повинні працювати крамниці і магазини (а не «шопи», «бутики» й «маркети»).

Про вульгаризми, сленгові, нецензурні та лайливі слова я узагалі мовчу. Іноді мова якогось «розумника» так пересипана цими «перлами», що пересічній людині важко (а буває, що й неможливо) зрозуміти, про що ж він говорить. Та чи й захочеться культурній особистості слухати таку бридку маячню?

Тож давайте позбавлятися від усього цього словесного сміття, мотлоху і непотребу, давайте виховувати в собі повагу до рідної мови, оскільки мова – то не лише найважливіша ознака нашої національної самобутності, а й дієвий засіб плекання цього почуття. А без чітких національних орієнтирів ми перетворимося на соціальних манкуртів і, зрештою, на безсловесних рабів-пристосуванців без роду-племені.

Чи хочете ви бути рабами? Я – ні!

Образ Фауста в музиці

Шедевр Гете надихав багатьох музикантів. Перерахування композиторів, надихнутих «Фаустом», та їхніх творів склало б об’ємний том. Ми згадаємо лише найважливіших із них.

Ще за життя Гете герцог Радзивілл написав до «Фауста» музичний супровід, про який схвально відгукувався друг і порадник Гете з питань музики – Цельтер. З відома великого поета написав супровідну музику до «Фауста» Ебервейн. Цей твір за своїми достоїнствами також був значно нижчим шедевра.

Першим гідним відтворенням «Фауста» Гете в музиці було «Засудження Фауста» Берліоза. Ця симфонія пройшла звичайний шлях «службової драбини». Гете передав складене з 8 частин обширне творіння Цельтеру. Однак старезний, жовчний і консервативний домашній музикант великого Гете несхвально відгукнувся про цю симфонію.

Світовий успіх опери Гуно («Фауст») знову привернув увагу музикантів до теми Фауста. У 1887 році публікує свою оперу німець Генріх Цельнер. За методом композиції він іде в руслі вагнерівського напрямку. Згідно з критичними статтям того часу, Цельнер прагнув бути якомога вірнішим духу Гете, і тому зі сцени звучали нескінченні філософські монологи, діалоги та міркування, убиваючи спектакль нудьгою.

Більш гучним успіхом користувалася опера італійця Арріго Бойто «Мефістофель». Бойто до того часу вже вписав своє ім’я в історію музики створенням лібрето до «Отелло» і «Фальстафа» Верді.

Як курйоз згадаємо спробу німецького композитора Брюггемана, який поклав на музику усього «Фауста», причому виконання цього твору було розраховано на три вечори. 

Особливо довгого перерахування вимагали б симфонічні твори про Фауста. Навіть Ріхард Вагнер склав увертюру «Фауст». Фігуру доктора, який уклав союз з дияволом, показує нам Антон Рубінштейн у симфонічній картині. Ференц Ліст пише «Фауст-симфонію», де дає музичні образи Фауста, Маргарити і Мефістофеля. Роберт Шуман присвятив творінню Гете великий концертний твір.

На закінчення згадаємо великого Людвіга ван Бетховена, якого навіть на смертному одрі займала думка про втілення «Фауста» в музиці: «О, це була б справжня робота; тут людина могла б показати, на що вона здатна...»; «Я сподіваюся, що все-таки напишу те, що буде вершиною і для мене, і для мистецтва – «Фауста»!». Пісня «Про блоху» – єдиний текст з «Фауста» Гете, втілений Бетховеном, хоча композитор до кінця свого життя не полишав думки написати музику до «Фауста».

Легенда про доктора Фауста –  це, мабуть, ідеальний сюжет, який приваблює як драматургів, так і композиторів. Марло і Гете написали великі трагедії за цим сюжетом. Це не рахуючи приблизно тридцяти менш великих драматургів, які створили за ним п’єси. Одного разу Бетховен був захоплений ідеєю скласти оперу за цим сюжетом. Вагнер склав увертюру «Фауст». Ліст –  кантату. А Берліоз, Бойто та Гуно створили кожен свою чудову оперу за цим сюжетом. Менш популярними є опери Шпора й Бузоні. Є навіть така rara avis (лат. – рідкісний птах), як опера композитора-жінки – Луїзи Бертін. Трактування Гуно цього сюжету, безумовно, є найпопулярнішим з усіх існуючих, а в багатьох відношеннях – і найкращим. Воно засноване – більшою мірою, ніж визнає більшість критиків, – на першій частині трагедії Гете, і її темою є, звичайно ж, тема продажу старим німецьким ученим-філософом своєї душі дияволу за повернену йому молодість.

Опера Гуно «Фауст» («Faust»)

Опера у чотирьох діях Шарля Гуно на лібрето (французькою мовою) Жюля Барб’є і Мішеля Карре, засноване на першій частині «Фауста» Гете.

Композитор: Шарль Гуно.

Дата прем’єри: 19.03.1859 р.

Жанр: опера.

Країна: Франція.

Діючі особи:

ФАУСТ, доктор філософії (тенор).
МЕФІСТОФЕЛЬ, спокусник (бас).
ВАЛЕНТИН, солдат (баритон).
МАРГАРИТА, його сестра (сопрано).
ЗИБЕЛЬ, юнак, закоханий у Маргариту (мецо-сопрано або сопрано).
МАРТА, сусідка Маргарити (мецо-сопрано).
ВАГНЕР, студент (баритон).

Час дії: XVI століття.
Місце дії: Віттенберг, Лейпциг і в горах Гарцу.
Перше виконання: Париж, Гранд-Опера, 19 березня 1859 року.

Історія написання

Опера за сюжетом «Фауста» Гете була задумана Гуно у 1839 році, однак до втілення свого задуму він приступив лише через сімнадцять років. Лібретисти    Ж. Барб’є (1825-1901) та М. Карре (1819-1872) з ентузіазмом взялися до роботи.  У розпал створення музики стало відомо, що на сцені одного з паризьких театрів з’явилася мелодрама «Фауст». Директор Ліричного театру, якому Гуно запропонував свою оперу, відмовився від її постановки, побоюючись конкуренції. Замість цього композитору була замовлена ​​нова опера на сюжет мольєрівського «Лікаря мимоволі» (1858). Все ж таки роботи над своєю оперою Гуно не припиняв. Прем’єра «Фауста» відбулася у Парижі 19 березня 1859 року. Перші покази успіху не мали, проте поступово популярність опери зростала: уже до кінця сезону 1859 року вона витримала 57 спектаклів. Спочатку «Фауст» був написаний з розмовними діалогами. У 1869 році для постановки на сцені паризького театру Великої Опери Гуно замінив діалоги мелодійним речитативом і дописав балетну сцену «Вальпургієва ніч». У цій редакції опера посіла у світовому театральному репертуарі стійке місце.

Сюжет опери запозичений з першої частини однойменної трагедії Гете (1773-1808), основою якої послужила поширена в Німеччині середньовічна легенда. Однак, на відміну від Гете, в опері цей сюжет трактовано у лірико- побутовому, а не у філософському плані. У Фауста Гуно переважають не стільки роздуми про життя й допитливі пошуки істини, скільки палкість любовних почуттів. Значно спрощено й образ Мефістофеля: сповнений у Гете глибокого змісту, в опері Мефістофель постає у глузливо-іронічному плані. Найбільш близькою до літературного прототипу є Маргарита, у змалюванні якої підкреслено людяні, задушевні риси.