Перший сніг

       Пізно прокидається нині сонечко. Сумно, незатишно йому на похмурому небі, от і не поспішає залишати зручну постіль-хмаринку. Але вставати усе-таки треба, адже його з нетерпінням чекають і пташки, і звірятка, і люди.

       Холодно, морозно надворі. Прозоре повітря аж бринить, немов натягнута струна. Посилає сонечко свої ослаблі промінчики на змерзлу землю, силкується хоч трішки її зігріти. Та дарма. Морозець-бо добряче припікає, а снігу цієї зими ще не було. Тому й мерзне стомлена земля-годувальниця без звичної пухнастої ковдри.

       Але що це? Волохаті сірі хмари насуваються на небо, закривають собою сонечко. Враз стає темніше, посилюється вітер. Хмари тяжко зітхають і починають сипати на землю білосніжні пластівці. Та це ж сніг, перший сніг! Густий, лапатий, невтримно-радісний від того, що йому дозволили нарешті вирватися на волю. 

       За лічені хвилини усе навколо змінюється до невпізнанності. Стежки і доріжки вкриваються товстим шаром незайманої білизни – здається, що ніхто й ніколи досі тут не ходив. Дахи будинків одягають пишні білосніжні шапки і мають тепер урочистий вигляд. Дерева і кущі нагадують фантастичних істот, що міцно сплять чарівним сном.

       А з неба уже знову всміхається сонечко. Воно щиро радіє таким довгоочікуваним перемінам. Яким ошатним, величним, святковим зробився світ! І земля-матінка тепер спокійно спатиме, зігріта м’яким сніговим покривалом.