Народні прислів’я, приказки і прикмети, використані Б. Харчуком у повісті «Планетник»

За гріш не купиш маку, а за гривню правди.

Хто знає, що йому написано на роду?

Ріс, як біб на городі, як журавель на болоті.

Діставати хліб у поті чола.

Бузько відчиняє своїми крилами весну і зачиняє літо.

Наврочливе око.

Хай він і без штанів, але більше знає іншого старого.

Перецвів, не доцвівши.

Пхати, як біду під гору, щоб біда не пхала додолу.

З худобою і сам, як худобина.

Він і птах, і мисливець.

Корінь весни і літа, корінь осені й зими.

Усе на світі зв’язане.

Коли падає і гасне зірка, то це перехрещуються шляхи живих і мертвих.

Зелена книга землі.

Краси людини без землі і краси землі без людини нема.

Ніщо не може зацвісти вдруге, а старе не омолоджується.

Без поту земля не родить і не буває жнив.

Сила кожного таїться в силі його душі.

Журавлі відлітають у вирій і забирають з собою молоді літа.

Усе має свій час.

Вище голови скачуть нерозумні.

Зима відповідає літу, весна – осені.

Світ держиться на двох силах – на потузі любові й на потузі терпіння.

Вода – на здоров’я, голуби – на щастя.

Не мати кебети.

Бусли рано відлетіли у вирій, білки полиняли за тепла – на нагальну зиму.

Нижчий трави і тихіший води.

Корінь добра і зла.

Природа – наша мати.

Матері не вибирають.

Шукай пізнання у трьох коренях – у землі, з якої піднявся, у небі, до якого прагнеш, і в самому собі, в своїй душі.

Міцні водохрещенські морози відгукуються спекою.

Щепити на вербі груші.

Земля не може існувати без праці, як квітка без бджоли.

Не так воно швидко робиться, як мовиться.

Зима без снігу – рік без хліба.

Українська література у світовому контексті

Кожна з понад двох тисяч національних літератур, які існують у світі, має свою специфіку, яка робить її неповторною й унікальною. Українська художня література на кожному відрізку свого розвитку виявляла значну вартість, проте в європейський та світовий контекст вписувалася дуже рідко, та й то тільки своїми неперевершеними творіннями, які вже не можна було не помітити. В оглядових працях, антологіях та хрестоматіях з європейських та світових літератур час від часу з’являлися принагідні згадки про українські народні пісні та думи, про творчість Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Василя Стефаника, Олеся Гончара, Олександра Довженка та деяких інших найвидатніших українських авторів. Проте навряд чи українська література розглядалася на одному рівні з іншими літературами як справжня й рівноправна складова частина світової літератури.

Сьогодні ситуація невпинно змінюється. Українська література впевнено крокує шляхом усесвітнього визнання, і вже цілком очевидно, що в недалекому майбутньому вона зможе зайняти належне їй місце в контексті європейської та світової літератур. Світ помітив Україну та її літературу, зацікавився і почав вивчати. Вже перекладено іноземними мовами цілий ряд творів багатьох сучасних українських письменників: Юрія Андруховича, Сергія Жадана, Оксани Забужко, Андрія Куркова, Сергія і Тетяни Дзюби та інших.

За словами О. В. Духновича, першою і найважливішою передумовою активного входження української літератури до європейського та світового літературного контексту є і буде справжній високий художній рівень та кращі традиції її творів – такі як народність, демократичність, оригінальність тощо. Тому сьогоднішній наш обов’язок  – берегти, шанувати та розвивати українську художню літературу як високомистецьку духовну вартість та здобуток українського народу і не переводити її на принципи ринкової економіки.

«Усі тварини рівні, але деякі тварини рівніші за інших» (за твором Дж. Орвелла «Скотоферма»)

«Скотоферма» Джорджа Орвелла – це сатирична повість-антиутопія, у якій в алегоричній формі змальовано події у Росії першої половини двадцятого століття. Так, повстання тварин проти містера Джонса – це пародія на Велику Жовтневу соціалістичну революцію 1917-го року, битви під корівником та біля млина є метафоричними зображеннями громадянської та Другої світової воєн, а продаж деревини Фредерікові, який пізніше напав на ферму, можна порівняти з пактом Молотова-Ріббентропа. У творі також простежуються натяки на штучно організований голод 1932 – 1933 років: постійне зменшення харчових пайків для робочої худоби, відбирання яєць у курей, приховування істинної ситуації від сусідів («Наполеон велів засипати піском спустілі засіки, а зверху замаскувати залишками зерна й борошна»).

Кожна тварина у повісті символізує або певну історичну особистість того часу, або цілий прошарок радянського суспільства. Скажімо, старий кнур Майор з його вченням та закликами до боротьби дуже схожий на Володимира Ілліча Леніна, а поклоніння його черепу – на ритуали біля Мавзолею; в образі жорстокого, хитрого і деспотичного кабана Наполеона, який захопив одноосібну владу на фермі і запровадив культ власної персони, вгадується Йосип Сталін; кабан Сніжок, один з лідерів повстання і чудовий оратор з безліччю прекрасних ідей, який, на жаль, не зумів зібрати навколо себе достатньої кількості посіпак і був вигнаний з ферми, є уособленням «ворога народу» Льва Троцького, також висланого за межі СРСР; в образі кабана Вискуна, який постійно і невтомно возвеличував Наполеона та прославляв нові порядки, втілено народні комітети з їхніми хвалебними промовами про щасливе життя простих громадян завдяки невсипущій турботі про них мудрих і самовідданих керівників; люті і безжалісні пси, готові заради ситого життя виконати будь-яку волю свого господаря, – це народний комісаріат внутрішніх справ (НКВС), який здійснював криваві розправи над непокірними та неугодними; фермери Пількінгтон та Фредерік уособлюють Черчілля та Гітлера відповідно. 

Інші тварини зображують простий народ. Кінь Боксер – це наївний і невибагливий трудівник-передовик, символ стаханівського руху («Я буду працювати ще більше»), він свято вірить у свого Вождя («Наполеон завжди правий»); кобила Кловер – розчарована прибічниця нових порядків, яка, однак, розуміє, що тепер уже від них нікуди не подітися; кобилка-красуня Моллі – прихильниця колишнього імперського устрою, «зрадниця», яка врешті-решт втікає на іншу ферму, щоб жити у звичних для неї умовах; старий осел Бенджамін – похмурий скептик, який (можливо, єдиний з усіх) розуміє справжній стан речей і тверезо оцінює ситуацію, однак вважає за краще мовчки спостерігати за подіями; ворон Мозус своїми проповідями про Льодяникову гору дуже нагадує священика, чия ідеологія була недоречною у ті часи і тому не сприймалася населенням; кішка – це особа, яка добре живе за будь-якої влади, оскільки зводить контакти з нею до мінімуму; кури – нижча ланка, з якою взагалі можна не рахуватися; овечки – натовп недалеких, нездатних думати власними мізками людей, якими дуже легко маніпулювати, оскільки вони вірять усьому, що їм кажуть, з готовністю підтримують будь-які проголошені ідеї і бездумно повторюють вбиті у їхні голови чужі безглузді гасла. 

У своїй повісті Дж. Орвелл блискуче описав усі стадії, які пройшов Радянський Союз на шляху свого розвитку: від ідеалів революції і віри у світле майбутнє до тиранії, самодурства і повного гноблення народу, від ідеї загальної рівності до диктатури і тоталітаризму. Однак чи можна стверджувати, що цей твір є алегорією лише на радянську владу? Відповідь очевидна: звичайно, ні! Сюжет «Скотоферми» універсальний і підходить до будь-якого часу і до будь-якого суспільства, у якому є хоча б натяк на ієрархію. Ця чудова притча є пародією на будь-який політичний режим, який мав місце у минулому, існує зараз чи чекає на нас у майбутньому. Монархія, демократія, комунізм – яка різниця? Суспільство завжди жило, живе і буде жити за однаковими законами. Завжди існуватимуть можновладні свині (президенти, вожді, монархи, міністри, генсеки), пси, які охороняють цю владу (міліція, поліція, армія), овечки, які підтримують будь-які виголошувані ідеї та втілювані програми (дрібні чиновники, члени партій), чесні трудяги-коні, які забезпечують еліту усіма життєвими благами (працівники бюджетних сфер) і далекоглядні осли, які все знають і все розуміють (письменники, філософи, творчі люди). Так буде завжди, і не допоможе ні черговий переворот, ні чергова революція. Усі добрі наміри, усі життєстверджуючі гасла і заповіді врешті-решт перетворяться на струнку, цільну ієрархію. 

Рівність – це утопія, казка, міраж. Завжди знайдеться «свиня», яка почне перетягувати ковдру на себе і прагнути вивищитися над іншими. Вона здобуватиме владу всіма правдами і неправдами, навіть силою. Змінюватимуться пріоритети, переписуватимуться закони, розповсюджуватимуться висмоктані з пальця звіти і статистичні дані, даватимуться обіцянки, які ніколи не виконуватимуться... Верхівка як сир у маслі катається, прості ж смертні трудяться все більше і більше, а віддачі отримують все менше і менше. І начебто деякі з них і підозрюють, що щось не так, що живуть вони з дня на день не краще, а гірше, але... продовжують грати в мовчанку, боячись висловити власну думку. А тим, хто все ж таки ризикне це зробити, одразу ж затуляють роти. Трапляються, щоправда, і такі громадяни, які, незважаючи ні на що, продовжують вірити у світле майбутнє і працювати з потроєною силою, однак таких альтруїстів небагато. Значно більше тих, хто, не будучи наділеними глибокими розумовими здібностями, з апетитом пережовують і з готовністю проковтують будь-яку інформацію, яку підкидає їм уряд. 

Тому, на жаль, маємо те, що маємо: усі рівні, але деякі «рівніші» за інших. І нічого не зміниться доти, доки при владі стоятимуть «свині», за яких голосуватимуть «барани». Сумно, але це правда.